Садок вишневий …

Вони зайшли, як бандити. Вони і були бандитами, за роки життя коло зони Андронович надивився на таких. Стрижені голови і неголені підборіддя; казенна одіж з чужого плеча; бігаючий, затравлений погляд, що намагається бути зухвалим і показна жорстокість та безцеремонність. Так і зараз, просто гепнули ногою по дверях, ось і все, та і які запори у старого самотнього діда. Андронович і прокинутись не встиг, як був скинутий на землю тяженним чоботом:
— Вставай, хрич старий !
А у будинку вже у всю хазяйнували. На стіл вивернули зварену вчора бульбу, таке-сяке консервування і слоїк ( як і знайшли так швидко ) ще у позаминулому році засоленого сала.
— Чєво разльоѓся – новий стусан примусив Андроновича піднятись — Што нє відіш парні випіть хотят !
Тяжко бухикаючи Андронович піднявся. “ Гості ” не запалювали вогню. У передсвітанковому освітлені він примітив крім свого мучителя ще трьох. Вони похапцем їли його бульбу і сало. Обличчя зливались в одну сіру, несформовану масу, але одне врізалось у мозок – похлопування одного з них лівою рукою по автомату тоді, як права все запихала їжу.
— Ну што ? Самогон давай !
— Та у подпіллі він. Підіймай кришку полізу, дістану.
Зігнувшись в три погибелі Андронович освітлював свій маленький льох, шукаючи пляшку самогону, що приберіг як оплату трактористу. Раптом погляд його впав на куплену по щасливому випадку імпортну трутку для жуків ...

Через декілька днів зайшли і до нього. Без особливого ентузіазму розпитували чи не заходив хто, чи не бачив кого незнайомого.
— Та кому я потрібен. – відповідав Андронович.
А один молодий міліціонер все співчував :
— Тяжко, певно, самому. Он дивлюсь і садок весь перекопали.
— А як же – відповідав Андронович – Від кожної людини повинна бути користь ...