Цей вірш — присвята рідній Землі.
Не державі, що кидає своїх дітей на смерть заради гонору,
домовленостей чи наживи,
а тій, що ніколи не бажає загибелі синам і донькам.
Землі не потрібна слава — їй потрібне життя.
Вона мовчить, але творить.
Щодня, знову і знову, народжуючи світ.
Моя земля, мій отчий рідний дім,
Твоє тепло крізь віддану любов
Я відчував, а ти тримала ніжки,
Навчавшись з болем — я з тобою йшов.
Мій крок лунав крізь роздоріжжя доль,
Де істина крізь тіні промовляла.
І навіть у найтяжчий день і біль —
Моя земля мене благословляла.
І кожен день, мов перший мій урок:
Упасти — встати, знов змахнути сльози.
Ти — моя віра, мій останній крок,
У вічність, крізь життя бентежні грози.
Коли в очах загасне світла тінь,
І світ замовкне, я ж — твій рідний сину,
Надіюсь, й ти мене по смерті прихистиш,
Як я тебе у смутку не покинув.
20.04.2025
| 
у Вас 
1
