Не хочу говорити “прощавай”, В погожий день червневий, Та пахне п’янко каравай І манить в край рожевий. Говоримо, що самостійні ми, Але хіба це так? Не знаю. Завжди були ми лиш дітьми Поміж життєвого розмаю. І лищ тепер ідем у світ, Не знаючи, що буде далі: Падіння буде чи політ, Веселощі чи лиш печалі. Та віримо, що це життя, Де все здається кольоровим Відкриє світле майбуття На зустріч мріям новим. Я “прощавай” не хочу говорити Усім своїм учителям Вони ж примушували вчити Й ми їм завдячуєм знанням. А однокласники мої – Найкращі, рідні ,любі Для мене ви так дорогі, Що вас ніколи не забуду. Ніяк не можу уявити, Що вже не зайду в рідний клас І як без нього буду жити, І як не бачитиму вас. Найважче говорити вам “прощай” оте прокляте І було б диво всім дивам Якби змогла я це сказати. Я не зроблю цього ніколи, Адже зустрінемось не раз, Прийдем до нашої ми школи І завітаємо в наш клас.
|