Зима відкрила писмурні світанки, Спираючись на кленове гілля, І кожен кущ, мов образ вишиванки, Голками колеться здаля. І вітер будить поцілунками озера, Що хвилями обійми простягли, Та очерет, неначе ржаві пера Пестує гривою човни. Пейзаж, як аплікація дитяча, Пробуджує абстактні почуття, А у мені мозаїкою плаче, Душевності зимове сприйняття. У просторі сплітаються тумани. Вплітаючи у коси береги, Якби ж так легко бліднули обмани, В солодкості правдивої снаги. Хай криють зими пасмуром світанки, Хай без птахів діброви промовчать, На те і є періоди мовчанки, Щоб почуття в собі загартувать!
|