Я не поет Я не поет, я віршувальник - Думок високих шанувальник. Розкидані свої думки В слова збираю і в рядки. За римою їх калібрую І особливо не мудрую: Що Бог у серце покладе Те у рядках моїх буде. Не стільки розумом пишу, Як беру з серця і вношу В рядки свої такі слова, Які потім творять дива. Хоч семеро не ждуть одного Та в віршуванні не до того. Буває так, що для кінця Бракує одного слівця Такого, що у серце ранить, Байдужим бути не зоставить. То ж сто рядків смиренно ждуть Його, щоб вирушити в путь. Десятки слів переберете Поки оте слівце знайдете. Готовий вірш. Стоять рядки, Немов в когорті козаки. Так, козаки. Тому, що вірші За шаблю чи багнет не гірші. Не гірші списа чи стріли – Зброя достойна похвали! Бо слово - то велика сила, Що ворогів не раз косила, Палила, нищила, вбивала, Ярлик, мов цвяхом, прибивала Ганьби, чи слави – навпаки. Інші чіпляла ярлики. То ж приказка ця не нова: «Все можуть вдіяти слова»! Тому я обережно, друзі, Щоб кожному та по заслузі, Пишу – лиш, що на душу ляже, А також серце що підкаже. А Тихим я чому назвався? Тому, що наперед не пхався, Завжди в сторонці я стояв І все собі на вус мотав. Тепер вже є що розмотати І людям є про що сказати. Набралось, накопилось бо, Тепер прорвало, понесло. То ж мусите трохи терпіти, Бо вірші - це є мої діти. А діти часом не слухняні, Коли немає поряд няні. 16.08.2009 року. Пилип Тихий
|