"ЛАПОЧКА" Це була маленька дівчинка. Худенька з тоненькими, як мишачі хвостики, косичками, а очка у неї були карі-карі і великі, наче дві вишеньки. Такі самі, як ті вишні, що вона завжди приносила в двох долоньках складених човником для прителепкуватої Вальки. Не знаю чого її так називали? Була то добра, тиха і шляхетна старенька. Любила дітей і вони крутилися завжди біля неї. Подейкували, що у Громадянську над нею поглумилися червоноармійці, а була вона чи-то вчителька, чи якась панянка? Того вже не можу сказати. Особливо та Валька тягнулася до тієї маленької дівчинки. Називала її Лапочкою. Те «лапочка» так і причепилося до дівчиська. І Лапочка тягнулася до старої. Цілими днями сиділа вона біля Вальки. Мати на роботу, а вона до старенької. Кімната, яку винаймала стара (хоча кімнатою її назвати тяжко, скоріше комірчина без вікон, двері якої виходили просто на вулицю і були завжди відчинені, щоб хоч якесь денне світло зазирнуло до того закамарка) була малесенька. За два кроки від дверей стояло ліжко, а навпроти старий комод з безліччю таємничих великих і малих шухлядок, які притягали до себе усіх дітлахів нашої вулиці, наче магнітом. Які тільки байки не розповідала дітлашня про оті шухлядки: і, що там повно скарбів, що їх Валька приховала ще від самої революції, і що там якісь шпигунські документи з Вітчизняної війни - усякі такі дурниці балакали. Лапочку геть замучили своїми розпитами, скажи, та скажи, що там у тих шухлядах? «Не знаю!» - відмовляла дівчинка. - Як-то не знаєш? Ти все знаєш. Хитра ти! Цілими днями там ушиваєшся і не знаєш? Брехуха! - Від образи на очі Лапочки набігали сльози і не стікали, а тільки застилали поволокою. Вона всміхалася, бо вже здавна навчилася за тією посмішкою приховувати оті зрадливі росинки. Вже кінчалося літо і Лапочка мала йти до першого класу. Вона так чекала того дня. Старенька навчила її багато віршів і Фєта, і Тютчева, а найбільшою її гордістю був «Заповіт» Шевченка. Лапочка читала його з таким почуттям, що мама аж заплескала у долоні: «Артисточко ти моя!» - пригорнула до себе дівчинку. - Може хоч у тебе буде щастя? - Пригортала і пестила матір свою донечку дуже рідко. Коли їй було пестити? День і ніч на роботі. Пізно приходить, ледве ногами перебирає, а ще ж треба чогось зварити, та попрати – дітей ж двойко. Хоч син вже й до армії збирається, а все одно матері потребує. Ті мамині обійми так зворушили дитяче серденько, що той «Заповіт» і Шевченко прикипіли до її душі на усе життя. Бабця Валька приготувала для Лапочки подарунок - з тонкого мережива білий комірчик. - Це тобі, Лапочко, буде до форми. - Приклала старенька до тоненької шийки дівчинки. - Мені його також для форми моя бабуся зв'язала, коли я йшла до першого класу гімназії. Йому вже багато років, а все, як новий. Поглянь я у ньому на фотографії. - Бабуся відкрила верхню шухляду і витягла товстий, обшитий чорним бархатом з золотими куточками по краях, альбом. – Це усе моє багатство. Цей альбом і брошка. Я їх через усі тортури пронесла і зберегла. - - Бабусю, а що таке «тортури»? - Не дай тобі, Боже, Лапочко, узнати, що то таке! Дівчинка зрозуміла, що ті «тортури» - це щось страшне і болюче. Її маленьке серденько стиснулося від жалю, аж з оченят бризнули сльози. Рученятами вона обхопила стареньку і притулилася до неї, наче хотіла захистити оту нещасну, усіма покинуту і обсміяну стару. - Ну, що ти, що ти, Лапочко? Яка я глупа! Ти подивись краще сюди. Оце я. Я була тоді така сама, як ти.- З пожовклої фотографії, зробленої на товстій картонці, дивилася великими очима худенька дівчинка з двома тоненькими косичками, у довгому платтячку з білим комірчиком і у пишному фартусі. Старенька була зовсім не подібна на оту дівчинку. - Це не ви. Це я! - сказала Лапочка і засміялася дзвіночком. Розсміялася і стара: - Як ти здогадалася? Дійсно, я тут подібна на тебе, така ж худенька і кіски мишачі. - - А це хто? - З фотографії посміхалася красуня в довгому платті, піднятий догори комір якого, прикрашала велика гарна брошка. - Це моя матуся. - Старенька тяжко зітхнула і знову почала порпатися у шухляді. Витягла звідти маленький пакуночок і обережно його розгорнула. На червоному у білу крапочку шовковому клаптику горіла райдугою брошка, аж на стінах і на стелі відбилися різнокольорові бризки. У Лапочки аж подих перехопило. - Вона буде твоя після моєї смерті. Крім тебе у мене нікого не має. Альбом і брошку я заповім тобі! - Не треба, не треба! Тільки не вмирайте, бабусю! - Лапочка знову обхопила її рученятами і притулилася щічкою до зморщеної щоки старої. - Та що ти, дитятко, я іще не скоро помру! Під вечір, коли розпечене сонце скотилося і зависло над самим лиманом, усі дітлахи з вулиці побігли купатися. Побігла і Лапочка. Фонтани бризок, піднятих дітьми, у сонячних променях заграли і заіскрилися. Лапочка розвела рученята і закружляла у воді. - Ці бризки так само міняться, як бабусина брошка. На другий день була неділя. Лапочка прокинулася, коли сонце промінчиком ковзнуло по подушці, нишком підкралося і впало на самі очка. На дверцятах шафи на плечиках висіла новенька форма з пришитим бабусиним комірчиком і білим фартушком. «Завтра до школи!» - аж усе співало у ній. Мама поралася на кухні. Погукала сусідка і мама вийшла на подвір'я, а Лапочка усе ще лежала в ліжку і мріяла про школу. Потім ввійшла мама до кімнати. – Підіймайся! - наказала вона. Голос у неї був чужий, аж у серці похололо. Дівчинка миттю зіскочила з ліжка і швидко натягнула на себе платтячко. Вона не знала в чому провинилася? Хотіла побігти до кухні митися, але мама схопила її за руку. – Помиєшся потім! Пішли! - Вони йшли по вулиці і мовчали. З сусідської хвіртки визирнуло кирпатеньке дівча і дзвінко прокричало у слід: «Злодійка, злодійка!» Мама тільки ще міцніше стисла руку. І Лапочка зрозуміла, що сталося щось страшне, але, що саме, вона навіть не здогадувалася. Бабуся сиділа на ліжку розпатлана і запухла від сліз, мовчала і все хиталася. Її запитували, а вона мовчала і все хиталася! Сусіди і мама розпитували і Лапочку. Мовчала і Лапочка тільки з великих карих оченят струмочками бігли сльози. Вона дивилася на бабусю і серденько її розривалося з жалю до неї. Розгнівана мама вдарила дівчинку по щоці. Лапочка вирвалася і побігла до лиману. Сховалася у яру зарослому тереном і дикою маслиною. Там і сиділа цілий день, аж до ночі, поки не знайшли її солдати з військової частини, що стояла біля лиману. А ранком першого вересня відвезли Лапочку до лікарні. Пролежала вона там довго. Лікували їй серце. Коли повернулася, то бабці вже не було. Кажуть забрали її до божевільні. У ту її кімнатку хазяї поскладали усякий мотлох. Пройшло вже багато часу. Якось Лапочка зайшла до сусідської дівчини по книжки, а там її молодша сестра лялькою бавиться. На ляльці хусточка зав'язана з червоного шовку у білу крапочку…
З великим задоволенням,якщо докумекаю, як залісти на той сайт. Я ж "ЧАЙНИК"!!!
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
