Алла Грабинська "КУПЧИХА"

В загалі-то називалася вона Марією, а там у чужий стороні звали її Марья-купчиха, бо була вона, можна сказати, з купецького роду. Тільки рід той купецький починався від діда. А дід той народився кріпаком. Ще малим його продали поміщику «козачком» на Кубань. Та мав він особливий хист: що тільки не спробує з їжи, аби тільки лизнути йому, або побачити, то й одразу і приготувати може, та тільки ще смачніше. От поміщик його і поставив кухарем, дідові тоді років чотирнадцять було. І, знаючи о той його хист, поміщик усюди по гостях возив того малого кухаря із собою, а той крутився разом з челяддю на кухні і до усього придивлявся. Та таким вже майстром своєї справи став, що слава про нього скоро розійшлася. А тут до поміщика у гості великий пан приїхав, старий князь Юсупов. Та так вчепився до того поміщика, мов, продай мені та продай того кухарчука, той і продав йому за великі гроші. І так вже дідо вгодив тому старому князеві своєю випічкою, що перед смертю князь дав йому «вольну» і у документах записав йому прізвище Володін (бо того поміщика Володею називали пани між собою) хоча, коли кріпаком був, то дід звався Солом'яний. Рід свій не пам'ятав, бо ще малим його вивезли з України. Так от дід той Володін на волі дуже скоро розбагатів на тій випічці. За кілька років навіть баржу мав, що зерно перевозила по річці, а потім вже й купецьку «гільдію» собі викупив, так що Арсеній, батько Марьї, виріс вже у розкошах. Одружився на купецький дочці з роду Білових і багатство своє ще більше примножив. Народилася у них дівчинка Єфросинія, а через п'ятнадцять років з'явилася на світ і Марія. Та тільки дружина Арсенія при пологах померла. Охрестили Марію. А за хресну маму запросили княгиню, чи-то Євлампієва звалася, чи щось тому подібне, була така у Пітері дивна княгиня, що усіх сиріт, богомолок коло себе тримала. До речі, вона і отого самого Распутіна до себе принадила. Одного разу (по великих святах княгиня приймала у себе всіх своїх сиріт-похресників) побачила Марія того Распутіна: борода скуйовджена, очі так і пропікають, а ноги ж смерділи!.. Потім Марія все гадала, як же його цариця приймала?
Так от, охрестили Марію, а Арсеній з туги за дружиною хворіти почав тяжко. Єфросинію засватав за родича дружини, такого собі Білова, що приїхав з самого Парижу, де довго навчався економічним наукам. Гадав Арсеній, що такий вчений та розумний збереже добро, а вийшло все навпаки. Картяр був запеклий той Білов. Після смерті Арсенія усе прахом пішло. А може то було і на спасіння, бо невдовзі грянула революція? Єфросінія скоро спекалася Марії, віддавши її заміж, за свого прикажчика Андрія. Такого красеня, що дівчина і не опиралася.
Привіз Андрій Марію в своє село. Свекруха, як глянула, так і до смерті не злюбила невістку: і маленька, і худенька, та й посагу, крім своїх довгих шовкових платтів, що надарувала їй кока (так Марія звала свою хресну) ніякого. А нащо їй оті плаття у селі, хіба подолом курей ганяти? Та так вже вона допікала невістку та сина, що почав Андрій лупцювати Марію, а вона вже вагітна була. З того всього вродила вона першеньку дитину мертвою. А свекруха по селу: - Купчиха чортова! Ледащо прокляте! Навіть вродити, як люди не може!- А Марія вже з другим ходить. І так, що не рік народжувала. Дванадцятеро вродила. Свекруха знову кляне: - Марья знов пузата, чорти її не візьмуть! А, бо, дай би була вже луснула!-
Марія тихенько змахне сльозу, та й працює, як проклята, а таки й проклята і чоловіком, і свекрухою, і життям пекельним. Діти малі. Їсти наготує, худобу попорає та й у поле жито жати серпом, а пальчики ж ті тоненькі! Ними б по клавішах стукати, а не серпом жати. Тут ще й колгоспи почали організовувати. Усю худобину з двору сама у колгосп погнала, аби тільки не прийшли оті і не махали револьверами перед носом, і до куркулів не записали. Бо кому-кому, а їй пригадають, що купчиха. За дітей боялася. Свекруха, хоч вже ледве ходить, а клясти не перестає: - Ах, ти ж, свиноматко, проклята! Бач, як вона худобою розпорядилася? Бо, дай тебе розпоряджалося на сим і тим світі! -
Через кілька днів Андрія викликають енкеведешники:
- Приймай, Красоткин, колгосп. Ти грамотний. - Той віднікуватись, а вони револьвером вимахують. Мусив таки дати згоду. Старшенький Василь у воєнне училище поступив. Настрахали, що на ньому відіграються. Злий, як чорт, прийшов Андрій до хати і знову Марію трясе і за волосся тягає. А далі пішло: продрозверстки і усякі дурні плани вимагають від нього з однієї сторони, а з другої куркулі погрожують. Що робити? Горілкою почав оту безпорадність топити, а злість свою на Марію виливати. Тільки вже сини підросли і матір захищати стали.
У 36-му старша дочка Лідія заміж зібралася. Ледве сімнадцять сповнилося. Ще ж дитина дитиною, а заміж! Марія трохи не на колінах вмовляє: - Донечко, серденько, не в'яжи собі світу!
- Ой, мамо, він вже і так мені зав'язаний у тому колгоспі. Хочу, як люди жити, паспорта мати, а не як рабиня за вісім копійок на трудодень працювати. Я трактористка, а за рік усього два мішки зерна заробила.
Поїхала у місто. І чоловік добрий попався. У проектному інституті інженером-конструктором працює усі його поважають. «Хоч дитині поталанило» - радіє Марія. Та не довго тішилася!
Тільки з пологового будинку щасливий чоловік забрав Лідію з синочком, а вночі «чорний ворон» під вікна. Двері вибили і чоловіка пов'язали, навіть попрощатися не дали. Ранком Лідія синочка взяла і до слідчого, а там вже десятки таких нещасних жінок стоять, як вона, і на усіх клеймо - ДРУЖИНА ВОРОГА НАРОДУ. Тільки ж вона зовсім молодесенька і вісімнадцяти ще не виповнилося. Подивився на неї слідчий, сам такий стомлений і замордований, з таким жалем на неї подивився: - Не вертайся, дитино, додому і на вокзал не йди, а по рейках до якоїсь маленької станції, і до батьків! -
Приїхала Лідія до хати, ні словечка, чого без чоловіка, а по селу гомонять: «Марьї- купчихи дочка вже нажилася з мудрим чоловіком. Дитину зробив та й вигнав!» Батько знов, як скажений, Марію товче. - То ти винна! То ти так дочку виховала! - А Марія, хоч і мовчить Лідія, сама вже про все здогадалася.
У 39-му весь світ спалахнув. Від Василька ані звісточки. У матері серце знову розривається: «Чи може вже за Лідію посадили? Чи може де на фінську забрали?» У сороковому приїхав Василько. Змарнілий, замучений нічого не розповідає. Тільки з Лідією усе шушукаються. Колись Марія випадково почула розмову, серце її похолонуло. – Олексію твоєму без права листування присудили. Ти знаєш, що це означає?- спитав сестру Василь. - Так. - тільки і спромоглася видавити з себе Лідія. Василь ходив з кутка в куток по кімнаті і тільки нервово м'яв цигарку. – Що він робить? Що він робить, цей бог, цей «отець народів»! Кращих людей, кращих військових командирів у концтабори! Оголив армію, а війна неминуча! Я знаю, що наш народ усяку війну виграє, але, яка то буде ціна? - Марія зойкнула, наче поранена птаха, і випустила з рук глечик з вишневим соком. – Діти, діточки, мовчить, бо й стіни мають вуха! - Василь обійняв матір, а вона дивилася на сік, що розтікався великою кривавою плямою й серце її тоскно стиснулося від страшного передчуття.
Василько поїхав. Більше вже вона його не бачила. У 41-му прийшла похоронка: «ВАШ СИН ГЕРОЇЧНО ЗАГИНУВ, ЗАХИЩАЮЧИ БАТЬКІВЩИНУ». А потім прийшло ще чотири таких «похоронки»!
На фронт медсестрою пішла й молодша дочка Любаша, і двоє молодших синочків, що приписали собі роки. Залишилися вдома хіба Андрій і Лідія. Вони просилися на фронт, але, як колгосп без голови і трактористки? Іще залишився молодшенький, що ходив до школи і маленький внучок. Андрій, ніби його підмінили, став тихим і мовчазним. Листи з фронту приходили дуже рідко. Материнське серце рвалося на часті від невідомості.
Вже під кінець сорок четвертого повз село раз-по-раз гнали полонених німців. А у лютому сорок п'ятого пригнали їх на будівництво дороги. Господи, які ж вони були змучені, нещасні, обдерті! На лютому морозі хто у тоненькій шинельці, а хто і у кітелі обдертому, обсмальцьованому, як вони тільки могли вижити на такому страшному морозі? Хіба, що молитвами своїх матерів! Більшість наших жінок жаліли їх і щоб не бачили солдати підсовували їм шматки хліба, або якусь картоплину зварену у «мундирах», а були і інші, хто свою люту ненависть виказував у страшний спосіб. На щастя таких було мало.
Серед тих полонених був зовсім молоденький хлопчина, років сімнадцяти. У тоненькому кітелі з побілілими від холоду губами, з почорнілими від морозу руками. На нього було страшно дивитися. Жінки несли у бідоні кип'яток на ферму, бо мала вже ось-ось отелитися корова, коли проходили повз нього, він тихо попросив: «Матка, тепло, тепло!» - і показав на обмотані, ганчір’ям ноги, крізь, яке проглядали голі пальці. –Ах, тобі тепло треба? Так ось тобі! –зірвала покришку бідону й вивернула кип'яток йому на ноги одна з жінок. Він навіть не скрикнув, а тільки осів на сніг. Марія зойкнула, кинулася до нього і почала здирати ганчір'я. Вона не чула, як кричали солдати, наставляючи на неї зброю, прикладала йому сніг на обпечені пальці,  тоді зняла з себе валянки і пішла боса по снігу до ферми. А потім та жінка плакала і кляла себе. А Марія тихо сказала: «Чим винні ті солдати? Їх також чекають матері. Той кип'яток треба на голову тих, хто затіває ці війни!»