ОБРІЙ * * * Небо, настояне трунком зірок, схилилось до мене й шепоче про час. І тиша не хоче ніяк відпустити у безвість. А море гойдається гомоном снів. І ночі мигцем протинають віки. * * * Пам’яті А.П. Ми вмонтовані в час і вмуровані в простір. Кожна мить залишає сліди на пергаменті серця. Кожна думка розхитує сни. Кожна зірка згасає на дні найясніших очей. * * * Готичні обрії, графічно строгі, мережані вогнем каштанів, здіймаються до золотавих бань, які підтримують шляхетне сяйво. А там, над тишею і над мовчанням, над піснею і каяттям, ростуть нові зірки твого причастя. * * * Ми — в криниці життя. Аж на самому споді. тільки Місяць вгорі — наче отвір, крізь який можна вийти у світ. * * * Ми йдемо по дорозі, На якій заборонено вуличний рух. Тут стоять лише знаки біди. Тут живуть тільки згорблені тіні. Тут пантрують на нас одноокі жалі. * * * Удари пом’якшуються, стають все глухішими, і ти починаєш вірити в те, що скоро — кінець всім жаданням і всім проминулим громам. І тоді у тобі випростається тиша й не дає прорости глухоті. * * * Мармурові сходи завжди починаються в небесах, а кінчаються в морі, у холодному чорному морі, де вода ще не має життя, а все дно затуманене мулом. * * * Ти знов заблукав у собі, забувши, що колесо крутять із надр, що тиша — жива, а пам’ять — невтомна. І тільки весна потаємним крилом тебе пригортає до себе. * * * Крізь тоненьку крижинку, вийняту із холодильника, я дивлюсь на ці прості нагідки, що ростуть вперемішку з бур’яном на покинутій клумбі. Й вони здаються казковими — в розлогих і у фантастичних дугах барв, в яскравій свіжості тонів… Та крижинка все тане, зменшується, вислизає з рук… Ось уже остання крапля стікає з пальців. І знов мій світ стає буденним. * * * Можливо, і ми станемо дорожчими своїм істинам. Можливо, й оце непідробне чекання колись-то завершиться смислом. Можливо, пробачать нам все, крім невласних доріг. * * * Це — острів стихії. А ми в ньому — просто туристи, пляжники, відпускники. І земля ця для нас — лиш пісок та каміння. А дерева і трави — рослини без назв. І навіть ця тиша вже нам не належить. * * * Зернино душі, як ти лишилась на світі опісля гірких косовиць, бучних молотінь і пекельної випічки? Чи, може, в тобі ні снаги не лишилось для іншої долі?.. * * * У кожного стовбура своя самотність. У кожної гілки своє чекання. У кожного листочка свій строк. * * * Раптом згадав: треба стрічати весну. Вибіг надвір — осінь. * * * Якби писати світ на фарбами, а почуттями, яку б картину кожен з нас намалював? * * * Від сліз твоїх ніколи не врятуюсь. Минуть віки, а ти так само йтимеш за мною вслід розпачливим дощем. * * * Постраждаєш за квітку на паперті і за кригу в очах. Постраждаєш за спільний неспокій і за усмішку власного дня. Постраждаєш за втолений біль у чиїйсь незбагненній душі і за пальмову віть під небесними хорами. Постраждаєш і візьмеш назад всі слова, необачно розкидані… І можливо, тоді від обридливих пут обереш зовсім іншу дорогу. * * * О заходе! Твої малюнки неба Іще ніхто не повторив. Для цього, певно, мати треба Такої ніжності порив, Такої величі зухвальство, Яких нам, смертним, не дано. …Ми розміняли на малярство Душі своєї полотно. * * * Весь вік веду свій діалог: сперечаюся сам із собою. Вже не знаю, скільки у мене внутрішніх голосів. Душа наповнює простір, а час вислизає у світ.
|