ОБРІЙ (цикл віршів)

* * *
Небо,
настояне трунком зірок,
схилилось до мене
й шепоче про час.

І тиша
не хоче ніяк
відпустити у безвість.

А море
гойдається гомоном снів.

І ночі
мигцем
протинають
віки.

* * *
Пам’яті А.П.

Ми вмонтовані в час
і вмуровані в простір.

Кожна мить
залишає сліди
на пергаменті серця.

Кожна думка
розхитує сни.

Кожна зірка
згасає
на дні
найясніших очей.

* * *
Готичні обрії,
графічно строгі,
мережані
вогнем каштанів,
здіймаються
до золотавих бань,
які підтримують
шляхетне сяйво.

А там,
над тишею
і над мовчанням,
над піснею і каяттям,
ростуть
нові зірки
твого причастя.

* * *
Ми — в криниці життя.
Аж на самому споді.
тільки Місяць вгорі —
наче отвір,
крізь який
можна вийти
у світ.

* * *
Ми йдемо по дорозі,
На якій заборонено
вуличний рух.

Тут стоять
лише знаки біди.

Тут живуть
тільки згорблені тіні.

Тут пантрують на нас
одноокі жалі.

* * *
Удари
пом’якшуються,
стають все глухішими,
і ти
починаєш вірити
в те,
що скоро — кінець
всім жаданням
і всім
проминулим громам.
І тоді
у тобі
випростається тиша
й не дає прорости
глухоті.

* * *
Мармурові сходи
завжди
починаються в небесах,
а кінчаються в морі,
у холодному чорному морі,
де вода
ще не має життя,
а все дно
затуманене
мулом.

* * *
Ти знов
заблукав у собі,
забувши,
що колесо крутять із надр,
що тиша — жива,
а пам’ять — невтомна.

І тільки весна
потаємним крилом
тебе
пригортає
до себе.

* * *
Крізь тоненьку крижинку,
вийняту із холодильника,
я дивлюсь на ці прості нагідки,
що ростуть вперемішку з бур’яном
на покинутій клумбі.
Й вони здаються казковими —
в розлогих і у фантастичних
дугах барв,
в яскравій свіжості тонів…
Та крижинка все тане,
зменшується,
вислизає з рук…
Ось уже остання крапля
стікає з пальців.

І знов мій світ стає буденним.

* * *
Можливо, і ми
станемо дорожчими
своїм істинам.

Можливо, й оце
непідробне чекання
колись-то завершиться смислом.

Можливо, пробачать нам все,
крім невласних доріг.

* * *
Це — острів стихії.
А ми в ньому —
просто туристи,
пляжники, відпускники.
І земля ця для нас —
лиш пісок та каміння.
А дерева і трави —
рослини без назв.
І навіть ця тиша
вже нам не належить.

* * *
Зернино душі,
як ти лишилась на світі
опісля гірких косовиць,
бучних молотінь
і пекельної випічки?

Чи, може, в тобі
ні снаги не лишилось
для іншої долі?..

* * *
У кожного стовбура
своя самотність.

У кожної гілки
своє чекання.

У кожного листочка
свій строк.

* * *
Раптом згадав:
треба стрічати весну.
Вибіг надвір — осінь.

* * *
Якби писати світ
на фарбами, а почуттями,
яку б картину
кожен з нас
намалював?

* * *
Від сліз твоїх
ніколи не врятуюсь.
Минуть віки,
а ти так само йтимеш
за мною вслід
розпачливим дощем.

* * *
Постраждаєш
за квітку на паперті
і за кригу в очах.
Постраждаєш
за спільний неспокій
і за усмішку власного дня.

Постраждаєш
за втолений біль
у чиїйсь незбагненній душі
і за пальмову віть
під небесними хорами.

Постраждаєш
і візьмеш назад
всі слова,
необачно розкидані…

І можливо, тоді
від обридливих пут
обереш
зовсім іншу
дорогу.

* * *
О заходе!
Твої малюнки неба
Іще ніхто не повторив.
Для цього, певно, мати треба
Такої ніжності порив,
Такої величі зухвальство,
Яких нам, смертним, не дано.
…Ми розміняли на малярство
Душі своєї полотно.

* * *
Весь вік веду
свій діалог:
сперечаюся
сам із собою.

Вже не знаю,
скільки у мене
внутрішніх голосів.

Душа
наповнює простір,
а час
вислизає у світ.