*
* *
Кав’ярня
імені героя
Па
перехресті ночі й дня
Уже
давно шикує грою
В
тавро троянського коня.
І
от за стінами глухими,
Де
море дикого єства,
Якісь
новітні пілігрими
П’ють
спокій свого торжества.
І
в неосяжні перезміни,
Неначе
й справді для краси,
Жага
вистрілює картинно,
Щоб
кожен знав, хто ти єси.
ПЛОЩА
СВОБОДИ
О
площе лунких заклинань,
Хто
вимостив з тебе підмостки?
З
яких фантастичних зітхань
Твої
підвелись підголоски?
У
заводях рідних площин,
Закуті
в слова прямокутні,
Ми
навіть без зайвих причин
Спішим
присягнути у смуті.
Та
маршами серцебиття
Змітаєм
очей небозводи…
Під
нами твердиня життя —
Асфальтовий
простір свободи.
*
* *
О
скільки у нас перемін!
Очей,
не розкритих для світла,
Ночей
перламутрових дзвін
І
днів голосінь непомітна.
А
знань, перерослих у стиль,
А
звань, перетворених в гасла!
А
в душах — то обрій, то тин,
То
давня печаль непогасна.
І
ось, перетнувши мету,
Шукаємо
світ без молитви.
А
пам’ять продовжує мсту
І
знов посилає нам битви.
*
* *
Стікса
оспіваний шум
Став
безпричинно лунати,
Ніби
осміяний глум,
Серед
пустої кімнати.
Варта
моя молода,
Мабуть,
нічого не варта,
Раз
галаслива вода
Здатна
ділитись на кварти.
Я
залишаюсь один.
Ніч
розкриває причини
І
добуває з води
Днів
мовчазні величини.
*
* *
Ми
творимо свідками світ,
А
він проголошує вирок
І
кожен розбурханий цвіт
Враховує
за недомірок.
І
не вберегти нам життя
Од
вічного кола касацій.
Тут
кожне чиєсь каяття —
Лиш
доказ недремної праці.
І
хтось дошиває досьє
І
час віддає на поталу.
І
тільки сумління твоє
Виносить
окрему ухвалу.
КОЗАКИ
Ось
відгук зверхнього свідоцтва:
Давно
общипані віки.
І
від вчорашнього пророцтва
Втекли
у відчай козаки.
Вони
блукають до нестями
По
чорторийських рубежах
І
голосними голосами
Притьма
відмолюють свій жах.
Ми
їх у святі не забули,
Ми
їх не кликали з імли.
Ми
лиш зруйновані стамбули
По
всіх благаннях рознесли.
СОН
Мені
так спалось, як траві,
Коли
її не будять шини.
І
промигтіли в голові
Всього
майбутнього причини.
І
поховалися слова
У
недовершеному святі.
І
найдухмяніша трава
Мене
будила … на розп’ятті.
*
* *
Від
себе відрікаємось все більше,
Себе
оберігаємо все менше,
У
ніжну свою далеч умістивши
Усі
брунатні спалахи буденщин.
А
час нас розкладає на розлуки,
А
вік нас перековує в слова.
І
світ щодня стає все більш округлим,
І
в ньому тільки просторінь жива.
Кружляє
провидіння пустотою,
Шукаючи
притулку для очей…
А
ми своє сумління обеззброїм,
Якщо
від себе знову утечем.
|