ПЛОЩА СВОБОДИ (цикл)

* * *

Кав’ярня імені героя

Па перехресті ночі й дня

Уже давно шикує грою

В тавро троянського коня.

І от за стінами глухими,

Де море дикого єства,

Якісь новітні пілігрими

П’ють спокій свого торжества.

І в неосяжні перезміни,

Неначе й справді для краси,

Жага вистрілює картинно,

Щоб кожен знав, хто ти єси.

ПЛОЩА СВОБОДИ

О площе лунких заклинань,

Хто вимостив з тебе підмостки?

З яких фантастичних зітхань

Твої підвелись підголоски?

У заводях рідних площин,

Закуті в слова прямокутні,

Ми навіть без зайвих причин

Спішим присягнути у смуті.

Та маршами серцебиття

Змітаєм очей небозводи…

Під нами твердиня життя —

Асфальтовий простір свободи.

* * *

О скільки у нас перемін!

Очей, не розкритих для світла,

Ночей перламутрових дзвін

І днів голосінь непомітна.

А знань, перерослих у стиль,

А звань, перетворених в гасла!

А в душах — то обрій, то тин,

То давня печаль непогасна.

І ось, перетнувши мету,

Шукаємо світ без молитви.

А пам’ять продовжує мсту

І знов посилає нам битви.

* * *

Стікса оспіваний шум

Став безпричинно лунати,

Ніби осміяний глум,

Серед пустої кімнати.

Варта моя молода,

Мабуть, нічого не варта,

Раз галаслива вода

Здатна ділитись на кварти.

Я залишаюсь один.

Ніч розкриває причини

І добуває з води

Днів мовчазні величини.

* * *

Ми творимо свідками світ,

А він проголошує вирок

І кожен розбурханий цвіт

Враховує за недомірок.

І не вберегти нам життя

Од вічного кола касацій.

Тут кожне чиєсь каяття —

Лиш доказ недремної праці.

І хтось дошиває досьє

І час віддає на поталу.

І тільки сумління твоє

Виносить окрему ухвалу.

КОЗАКИ

Ось відгук зверхнього свідоцтва:

Давно общипані віки.

І від вчорашнього пророцтва

Втекли у відчай козаки.

Вони блукають до нестями

По чорторийських рубежах

І голосними голосами

Притьма відмолюють свій жах.

Ми їх у святі не забули,

Ми їх не кликали з імли.

Ми лиш зруйновані стамбули

По всіх благаннях рознесли.

СОН

Мені так спалось, як траві,

Коли її не будять шини.

І промигтіли в голові

Всього майбутнього причини.

І поховалися слова

У недовершеному святі.

І найдухмяніша трава

Мене будила … на розп’ятті.

* * *

Від себе відрікаємось все більше,

Себе оберігаємо все менше,

У ніжну свою далеч умістивши

Усі брунатні спалахи буденщин.

А час нас розкладає на розлуки,

А вік нас перековує в слова.

І світ щодня стає все більш округлим,

І в ньому тільки просторінь жива.

Кружляє провидіння пустотою,

Шукаючи притулку для очей…

А ми своє сумління обеззброїм,

Якщо від себе знову утечем.