*
* *
Кінцівка
холодного літа.
Серпневої
тиші надлом.
Над
нами бездонність розлита,
І
чайка ряхтливим крилом
Нам
знаки якісь посилає,
Неначебто
знає вона,
Що
в цьому пустельному краї
Самотність
— як чарка вина.
*
* *
Ти
зачепилась за мене
кінчиком
серця
й
гадала, що знайдеш
рятунок
од світу.
Але
ж я і сам
не
знав,
де
приткнутися з болем.
І
довго б між нами
гойдалася
сутінь,
якби
ми не стали
зірками.
*
* *
У
таїну твоїх таїн
Я
проникав бентежно,
Та
заблукав серед руїн
Мій
дух необережно.
О,
як відлуння самоти
З
тобою нас дробило!
Мовчала
ти. Кохала ти.
Душі
здригались крила.
Не
вистачало вічних див
Для
наших снів святилищ.
А
ми чекали інших днів,
Які
в нас не здійснились.
І
потаємний зодіак
Наш
вирок позамежний,
Немов
хиткої долі знак,
Змінив
на протилежний.
*
* *
Такою
створила тебе
Не
мати, а вічність.
І
от на шляху до небес
Мене
твої вічі
Спинили
окрай самоти
За
мить до відльоту.
…Стоять
поміж нами світи
І
тчуть позолоту.
*
* *
Поверни
мою долю до себе,
Не
заплач над хвилинами гри.
Цього
віку прощальний перебіг
Нам
війне золоті вечори.
І
не стане ні поля, ні стебел —
Тільки
вічна жага забуття.
І
тоді ми впадемо за верби
Невідмоленим
криком знаття.
*
* *
Випий
до дна —
Тільки
мене.
Все,
що мина,
Хай
промине.
Чара
для двох —
Зілля
ночей
З
інших епох
Струмом
тече.
І
спалахне
Пам’яті
вир.
Випий
мене
Порухом
зір.
*
* *
І
Різдво без тебе — не Різдво.
І
вечеря — зовсім не вечеря.
І
терпкої ночі торжество
Поглинає
туга невичерпна.
Й
на моїх застуджених устах
Заіскрили
зоряні крижинки.
Понад
нами — все ще висота,
Поміж
нами — вже ані стежинки.
І
чекаю знову, як вина
Тиші,
у якій крізь лихоліття
Наді
мною раптом пролуна
Перша
мить твого тисячоліття.
|