"ПОТЯГ З МИНУЛОГО"

       Варвара  Миколаївна  попрощалася  з  сином.    "Чого  йому  тут чекати?"    До  відходу  потягу  лишалося  цілих  двадцять  хвилин. 

- Йди, йди  вже! -  махнула    рукою   через  вікно  широкоплечому  красивому  молодому  чоловікові,  що  у  відповідь  посміхнувся,  показав  на  годинник,  послав  повітряний  поцілунок  і   покрокував  у  сторону  вокзалу.

- Син?  -  запитав  пасажир,  що  розмістився  навпроти. Варвара  Миколаївна,  не  відриваючи  погляду  від  вікна,  відповіла   для  годиться:  «Син». Їй  зовсім  не  хотілося  ні  з  ким  розмовляти. А  тим  більше  з  незнайомим  пасажиром.  Вона  навіть  не  глянула  на  нього. Була  б  хоч   жінка,  а  то «підтоптаний»  панок. Надивилася  вона  за  своє  життя  на  таких  жевжиків,  що   їдуть  на  курорти,  нібито  лікуватися,  а  самі  «відриваються  поповній» -  ото  вже  точний  вираз  вигадала  сучасна  молодь. Варвара  Миколаївна  відкрила  сумку  і  витягла  з  неї  новий  модний  роман  Ден Брауна.  Боковим  зором  відчула,  що  панок  навпроти  оцінюючи  роздивляється  її.  Їй  було  це  неприємно.  Вирішила  просто  не  звертати  на  нього  увагу. Вона  занурилася  у  сторінки  роману, але  погляд  пасажира  не  давав  їй  зосередитись.

    Варвара  Миколаївна  вже  давно  була  бабусею, але  сліди  давньої  краси  ще  залишилися  в  тонких  класичних  рисах  обличчя.  Вона  ніколи  не  придавала  цьому  значення  і  навіть  дратувалась,  коли  їй  нагадували  про  її  красу. І  зараз  цей  безцеремонний  розгляд  її  просто  виводив  із  рівноваги. Готова  вже  була  кинути  на  нахабного  пасажира  свій,  як  вона  його  називала  про  себе, захисний  погляд, холодний  і  гордий,  від  якого  усякий  зухвалий  залицяльник  одразу  ретирувався.  Вона  усе  життя  захищала  себе  цим  поглядом,  бо  боялася  ще  раз  обпектися. «Горда» -  говорили  про  неї. А  вона  була  просто  беззахисна  жінка,  яка  все  життя  мусила  захищати  себе  і  свого  сина,  якого  самотужки  підняла  на  ноги. Варвара  Миколаївна  відірвала  очі   від  книги  і  глянула  на  пасажира,  що  мовчки  розглядав  її.      

- Варя? -  У  голосі  чоловіка  було  непідробне  здивування.

- Так. -  Розгублено  відповіла  жінка,  пильно  вдивляючись  в  обличчя  незнайомця.

-  Ти  не  впізнаєш  мене? -  Він  зняв  окуляри.  Без  них  очі  його  стали  беззахисні,  але  тепер  вона  впізнала  його! 

    Потяг  поволі  рушив  зі  станції. Їй  захотілося  втекти  геть  з  цього  потягу,  але  було  вже  пізно. Вагон,  погойдуючись,  відвозив  її  в  минуле.

  - Ти  така  ж  красива,  як  і  була.  Зовсім  не  змінилася.

  -  Не  змінилася? Ти  мені  лестиш!  Час  змінив  нас  обох. Я  би  не  впізнала  тебе,  та  й  ти,  здається  не  одразу  впізнав  мене.  Так  довго  придивлявся.  -  Вона  посміхнулася  і  в тій  посмішці  відбилося  душевне  хвилювання,  яке  їй  не  сила  було  приховати.    Не  раз,  довгими  ночами  уявляла  собі,  як  зустрінеться  з  ним,  але  ніколи  не  думала,  що   так  буде  тяжко. Гадала,  що  прожиті  роки  залікували  той  страшний  душевний  біль,  який   тридцять  років  тому  наніс  він  їй  так  безжалісно  і  жорстоко,  залишивши  з  хворою  дитиною  на  руках. Нависла  пауза  здалася  їй  безкінечною. Вона  не  наважувалась  заговорити  першою,  щоб   не  виказати  йому  свого  хвилювання. Прислухалася  до  перестуку  вагонних  коліс. Відчувала,  що  і  його  охопило  подібне  почуття. Нарешті  він  наважився  запитати:

- Це  був   мій   син?    

- Мій? -  Раптом   гнів,  що  гарячою  хвилею  обхопив  усю  її,  загасив  хвилювання. -  Зараз  через  стільки  років  ти  насмілився  назвати  Сергія  своїм  сином! Ти  забув,  як  тридцять  років  тому,    поставив  ультиматум,  або  ти,  або  маленька  безпомічна, хвора  дитина,  яка  отруюватиме  щодень  тобі  життя? А  тепер,  коли  побачив  сильного,  успішного    чоловіка,  то  поспішив  назвати  своїм  сином? Ти  помилився!  Він  тільки  мій  син! -

-  Пробач  мені!  Ти  вправі  говорити  зі  мною  так!  Але  пробачають  навіть  злочинців!

-  А  хіба  ти  не  злочинець? Ти  гірше  ніж  злочинець!  Ти  зрадник!

-  Я  був  тоді  молодий.  Просто  злякався  труднощів. 

- І  тому  з  чистою  совістю  скинув  усі  труднощі  на  мене? Але  я  все  винесла  і  зараз    щаслива,  бо  маю  чудового  сина,   онуку,  прекрасну  невістку.

-  У  переліку  свого  щастя,  ти  чомусь  пропустила  чоловіка?

Ця  фраза  боляче  вдарила  жінку.  Вона  гордо і  холодно  подивилася  на  людину, яку  колись  кохала.  З  нього  раптом  спав  увесь    блиск  удаваного  панка  і   перед  Варварою  Миколаївною  тепер  вже  сиділа  потріпана життям  немолода  людина.

- Пробач  мені. -  Сказав він  так тихо,  що  Варварі  Миколаївні  здалося,  що  це  «пробач»  вистукали  колеса  вагону. Тепер  жалість  до  нього  торкнула  її  серце.  Вона  відвернулася  і  задивилася  у  вікно  на  мінливі  краєвиди.  Бічним  зором  побачила,  як  чоловік    змахнув  сльозу,  яка  зрадницькі  скотилася  по  щоці. «Плаче.  Значить  не  солодко  і  йому  дісталося  у  житті». Ця  вимушена  подорож  у  майбутнє  стала  її  гнітити.  Захотілося  раптом  скоріше  зійти  з  цього  потягу  і більше  ніколи-ніколи  не  зустрічатися  з  минулим.  Там  за  вікнами    було  звичне,  спокійне, стале,  навіть   по-своєму  щасливе  життя,  до  якого  вона  вже  звикла,  а  тут  минуле,  яке  намагалося  віднести  її  у  вир  гірких  спогадів. Потяг  загальмував  на  якійсь  станції.  Варвара  Миколаївна  рвучко  схопила  сумку  і,  не  озираючись,  поспішила  покинути  потяг.  Вагон  повільно  поплив  по  перону. З  вікна  дивилося  на  неї  обличчя  з  минулого,  по  щоках  якого  стікали  сльози.  Жінка  вільно  вдихнула  на  повні  груди.  У  серці  її  більше  не  було  жалю за  минулим,  тільки  шкода  було  забутого  у  вагоні  нового  роману  Ден  Брауна!