Ноги, руки, волосся – все переплелося, переплуталося так, що не можна зрозуміти де чиє. Від поцілунків щемлять бажанням губи. Кожна частинка двох тіл живе однією думкою – «хочу». В голові шумить від випитого, викуреного, ледь привідкриті повіки тремтять від задоволення і бажання його продов-жувати. «Мурашки», завбільшки з горіхи, шепочуть обом у вуха – тільки не зупиняйся, ще трішечки, ще хоч секунду, ні, секунди замало, хоч хвилинку.
Двері тихо відчиняються, вона мовчки дивиться на два сплетених тіла і так само тихенько їх причиняє. А вони надто зайняті один одним, щоб почути чи побачити щось з зовнішнього світу, дуже далекі від усього оточуючого.
Вони гарно виглядали удвох на не розстеленій постелі, між тілами - тільки груба тканина джинсів, її волосся він пропускає між пальцями, і воно, звиваючись як живе, падає йому на обличчя.
* * *
- Ви що здуріли зовсім? Денисе, твоя застукала вас. Вилетіла звідси кулею і подалася додому. Роби щось, бо буде тобі сьогодні непереливки, - в очах Сергія був такий переляк, ніби то його дружина побачила з іншою.
Денис, ще не зовсім втрапивши розумом в реальність, поглядав то на Сергія, то на Ірину, яка лежала поруч з похололими від страху, сорому руками. Ноги тремтіли, коли підіймалася з постелі. В голові уже зовсім інша, ніж кілька секунд тому, думка – що ж я наробила? І як тепер дивитися в очі – Каті, Сергію, і найважче – Денису?
А він побіг додому, ледь кинувши відсторонений погляд на Іру. Вона залишилася ще ненадовго, поступово приходячи до тями. Почуття були такі, ніби посеред гарного сну випадково потрапила під холодний колючий душ.
* * *
Наступного ранку був дзвінок. Дзвінок з погрозами від Каті, потім від Катіної мами. У відповідь Ірина мовчки винувато сопіла в трубку. Далі почалося цькування. Вона покірно терпіла прилюдне обзивання, тикання пальцями і приглушений сміх навколо. В голові була одна думка – хоч би він подзвонив, хоча б один дзвінок, не треба його любові, бажання, нічого не треба, міг би просто поцікавитися як справи. Він же не глухий і не сліпий, мусить бачити, що навколо неї робиться. Ні, вона його ні в чому не звинувачує. Сама винна. Хоч він і дорослий одружений чоловік, а вона тільки школярка-старшокласниця, та все ж в одинадцятому класі вже треба мати свій розум і думати ним хоч іноді.
І знову дзвінки – батькам, директору школи, Іриним друзям. Їй здавалося, що всі від неї відвернулися. Та ні, мабуть, не здавалося. Друзі дзвонили все рідше, батьки витримували дистанцію холодної війни, директор попросив її здати випускні іспити екстерном і забиратися зі школи якнайшвидше. Вона не мала більше свого місця в житті села, вона стала вигнанцем без вигнання, місцевою лолітою без майбутнього.
* * *
А він не дзвонить. При випадковій зустрічі каже собі під носа невиразне «привіт» і пришвидшує крок. А що вона від нього чекала? Що буде кидатися в ноги, бити поклони і цілувати землю, по якій вона ходить? Ну й дурна ж як-коли, іноді така розумна, що ціни не можна скласти, а зараз – і дурне – не дурне, і розумне – не розумне. Чекає з моря погоди. Від «добрих» людей чула, що він, м`який і пухнастий, ні в чому ж не винен, то вона йому «глазки строїла, на шию вішалася…».
Рана на душі кровоточила і плакала гіркими сльозами, а перед очима надовго залишилася чорна пелена замість звичної рожевої.
Другие материалы по теме
|
у Вас 
0
