Глянь у вікно, яка безмежна тьма... Вона тепер постала поміж нами. Ловлю у ній лише твої слова. Б'є серце телефонними гудками. Я замовкаю, знову говорю, жартую, щось розказую, питаю. Але в душі багато так жалю. Ти вибач, що від тебе це ховаю. Стань голосом, де рук твоїх нема, зайди теплом в входящі есемески. Чи ти вдягнувся добре, бо зима? Чи там, без мене серце не замерзло? Я ж не існую ані тут, ні там. Я просто голос, що летить у небо. З листів, віршів, думок і телеграм складаюся, прямуючи до тебе. Ох, стати б вітром. Дайте мені крил! Я б у твоїх обіймах сум сховала... Тримати телефон нема вже сил, невтримана сльоза в пітьмі пропала. Стою сама.Навколо мене ніч, але ще більша у моєму серці. Душі моєї, я прошу, не клич. Такий цей поклик сильний - можна вмерти. Як я стомилась знов без тебе йти, як сильно поїзди понабридали. Та Боже мій, ще довго ці світи стояти будуть вперто поміж нами? Проплакати. Змиритись й вірити, що скоро обнімеш і заспокоїш, і знову, оживаючи, прийти, підняти телефон мій. Це ж ти дзвониш.
|