ВТРАЧЕНА ГАРМОНІЯ

П’єса

У ролях:

Я ;

Гармонія—богиня ідеальної рівноваги; донька Афродіти,сестра Деймоса і Фобоса;

Деймос – бог жаху;

Фобос – бог страху.

Я:

„Дурна Гармоніє, не треба мене вчити,

Іди собі та не мороч усім голів!

Я доросла...Я можу бачити копита 

У янголи переодягнених чортів!”

ГАРМОНІЯ:

„Та ради олімпійських всіх богів,

„Ти доросла ?”. Будь ласка, на, смакуй!

Деймосе, бажання „бачити чортів”!

Тобі це - ближче, бери та демонструй!

А я - пішла, мені тут нічого робити.

Оцю я вже туманити не зможу.

Господарюй...А їй, щоб легше пережити

(Так просто покидать якось не гоже),

Я залишу  чарівного напою,

На, візьми його з собою.

Далі знаєш, що робити...

Жаль якось її, було цілком приистойно

Жити в неї. І взагалі...

Ех, ну що тут говорити.

Так воно завжди буває:

Спочатку люблять, довіряють,

А тоді: „дурна Гармоніє...”—

Нахабно виганяють!..

О, Фобосе, і ти вже тут?

Чудово, вся сім’я у  зборі!

Фобосе, ти  вже , напевно, чув, мене женуть?

Ображена, у непросвітнім горі

Я покидаю вас і вирушаю в путь!”

ДЕЙМОС:

„ Давно пора, затрималась, сестричко,

Мені ти дуже дорога,

Та йди, бо уникнуть суперечок

З нами ти ніколи не могла.

З тобою скоро я побачуся охоче,

Коли на всі потворства світу

Якась людина знов відкриє очі...

Бувай, та привітай від мене Афродіту!”

ФОБОС:

„Мікстурку цю у тебе ми візьмем,

Бо людям вона конче необхідна,

Як страх з душі гармонію мете,

Вони стають на всякі ліки згідні.”

Я:

Лихі брати мене під руки взяли

І ми піднялися над білим світом,

( Щоправда, „білим”

Вони його не звали).

Чомусь перехотілося летіти...

Дивилась зверху:

По землі,

Спустивши голови на груди,

Немов німі, ходили люди

Із поглядом колючим, 

У кожного— своя біда болюча,

На спині – хрест важкий, гнітючий,

У серці -  камінь від гріхів.

Он тут - степи, запльовані нуклідом,

Там - немовлятко, хворе снідом,

Ось матері нема чим малюків

Нагодувати. Зарплату

Беруть за працю шахтарі,

Незнаючи, чи матері

Їх завтра знов побачать.

І неутішно плачуть, плачуть

Покривджені, потомлені, слабкі.

„Пан-отець” парафіян благословляє,

А іншою рукою все шукає,

Де би це загарбать грошенят.

Он, бачу, свято в пари молодят.

Із вигляду –  до заздрості  щасливі,

А на душі –„як голий  у кропиві”:

У молодого – дружка на умі,

А наречена бачить уві сні

„Коханого” майно. Друг другові

„Сердечно” руку потискає,

А десь за спиною тримає

Ніж, нагострений давно.

В притулку сироти ридають.

Там - гвалтують, тут – вбивають.

Міста - лиш сморід та грязюка,

Із труб іде отруйний дим.

А по асфальті, мов гадюки,

Повзуть коробки з-під машин.

А між домів в пилюці й димі

Снують коробки з-під людей...

„Достатньо! Будьте милостиві!

О світ розтоптаних ідей,

О світ понівечиних мрій! ”

ДЕЙМОС:

 „Фобосе, давай напій!

Та перед тим...дозвольте процитую:

„Я доросла. Я можу...”

Я:

„Не треба! Знаю, чую!”

ФОБОС:

„Схоже, їй достатньо.

Випийте цього краплину,–

Я Вас відпущу . Хвилину...

Так, готово.

Деймосе, ця гуща

Справді має дивну силу,

Дивись, одразу підкосило:

Заснула сном дитяти.

То що, збираймося до хати?

ДЕЙМОС:

„Збираймося. До речі, на Олімпі свято

(Іменини Афродіти)

Наших назбирається багато.

ФОБОС:

А з цією,що робити?

ДЕЙМОС:

„Не переймайся, брате.

Прокинеться — і буде всім казати,

Що добрих людей більше, ніж поганих,

Що час лікує рани та інше.

Сестричка наша не втрача контролю,

Після всього, що ми з тобою

Показуєм із гіркоти життя.

Бо, братику,  з цією гіркотою

Не можу жити навіть я!