"ВІДЛУННЯ ДАВНО МИНУЛИХ ДНІВ" (Дорога в невідоме) ч.-3

                                    «Дорога  в  невідоме»

       Німецький  полковник  Олександр  Леслі,  нанявши  п'ять  тисяч шведських  піших  солдатів  для  організації  полків  у  Москві, вже  з  місяць,  як  приступив  до  муштри  новобранців  з  боярських  дітей. Московський  цар  конче  намагався  створити  нову  армію  на  європейський  манер. Це  не  на  жарт  стривожило  польського  короля. Досить  хиткий  мир все  більше  і  більше  розхитувався  неслухняною  шляхтою  і  селянськими  заколотами. Треба  була  хоч  на  якийсь  час  гарантія  спокою  між  Росією і  поляками. З  Кракова    мав  прибути   королівський   посол  з  депешею  для  московського  царя. У  Львові  чекав   на   посла   невеличкий  загін  для  супроводжування. У  цей  загін  і  записався  Іван.  За  день  до  від’їзду  до  них  приєдналася  купецька  валка.  Нарешті  загін  з  досвідчених  вояків  із  шляхтичів  польських,  литовських  і  кількох  русинів  разом  з  послом  від  короля  рушив  у  дорогу.                     Польський  король   вирішив  вбити  одразу  двох  зайців:  відправити  подалі  з  очей  найбільш  неспокійних  шляхтичів  і  слідкувати  за  ходом  організації  нової  армії   недавніх  своїх  ворогів  - московського  царя  і  шведів.   Дехто  з  різномастих  вояків  ще  добре  пам'ятав  1618  рік,  коли  польський  королевич  Владислав  разом  з  козацьким  гетьманом  Сагайдачним  рушив  на  Москву. Запорожці  вже  було  захопили  декілька  міст  під  самою  Москвою  й  піднялися  на  штурм  біля  Арбатських  воріт,  та  козаки  почули  дзвони  в   православних  церквах,  що  сповіщали  про  велике  християнське  свято,  поскидали  шапки  і  повернули  геть  від  Москви. Хоча  цар  Михайло  Романов  і  визнав  перемогу  за  собою,  але  розумів,  що  йому  просто  поталанило,  тому  і  без  зволікань  підписав  з  поляками  Даулінське  перемир'я,  де  контроль  за  Смоленськом  і Сіверськими  землями  залишився  за  поляками.  І  ось  зараз  через  дванадцять  років  поверталися  воїни,  щоб  навчити  своїх  колишніх  ворогів  воювати. Ці  старі,  досвідчені    і  перевірені  в  боях  офіцери,  що  бачили  у  своєму  житті  не  мало  всякого,   зараз   рушали  заробляти  собі  на  прожиття  хоч  якусь  копійчину  у  того  самого  ворога. Вони  нічому  вже  не  дивувалися.  Тільки  Іван  вражений  їхніми  розповідями  гадав,  що  чекало  його  попереду?

   Вже  загін  поважних  вояків   минав  Каменку-Струмелову. Іванове  серце  боляче  стислося. Він  і  бажав, і  смертельно  боявся  зустріти  чиєсь  знайоме  обличчя.  Боявся,  що  серце  тоді  розірветься  від  болю. Передчуття,  що   назавжди    прощається  з  рідною  стороною    було  таке  гостре,  що  йому  на  якусь  мить  привиділося    майбутнє. За  містом  він  іще  раз  озирнувся,  ніби  попрощався  з батьківщиною  навіки.

   Минули  Радехів.  За  ним  вже  починалися  волинські  землі,  на  яких  поширювалося  литовське  право,  хоча  незважаючи  на  це  польські  феодали  і   далі  собі  відривали  ласі  шматки.   На  Волині мешкали   найзаможніші  шляхетні  родини  Русі,   але  тут  більше,  ніж  на  Галичині  відчувалося  зубожіння,  яке  не  спроможне  було  сховатися  за  зеленими   яблуневими  і  вишневими  садками. Дехто  з  геть  збіднілої  шляхти  і    селян,  що  втратили  останню  надію  на  справедливість,  подалися  у розбійницькі  банди,  які  хазяйнували  по  дорогах. Особливо  небезпечні  вони  були  у  лісах.                       Невеликий  загін,  обтяжений  обозом  рухався  повільно.                                 -  Агов,  рухаймось  скоріше!  -  гукнув  старшина  загону, повертаючи  коня  в  хвіст  обозу,  який  розтягнувся  по  дорозі. Четвірка  рисаків, що  тягли  за  собою  карету в  якій  їхав  посол,  вирвалася  в  об'їзд  по  узбіччю  дороги,  та  раптом  карета  нахилилась  і  завалилася  на  бік.  Заднє  праве  колесо  відірвалося  і  покотилося  у  поле.                                                                                                                           – Ах,  чорт!   -  вилаявся  старшина.  -  Зупиніться! -  Він  погнав  коня  знову  в  голову  загону.  Поки  ладнали  колесо,  сонце  вже  опустилося  низько. Вечір, наздогнав  вояків  якраз у  самому  лісі. Воїни  розділилися  на  групи,  щоб  з  усіх  сторін   перекрити  обоз  і  вразі  небезпеки  захистити  королівського  посла.  Усі  напружено  мовчали,  пильно  вдивляючись  у  густі  зарослі  ліщини,  за  якими  піднімалися  велетенські  вікові    дуби,  що  могли  заховати  не  тільки  звіра,  а  й  вершника  на  коні. Напруження  передалося  і  коням.  Вони  тривожно  поводили  вухами,  вловлюючи  чутким  слухом  шерехи  навколо. Раптом  в  голові  загону  сталося  якесь  замішання. Вузька  дорога,  заросла  навколо  непрохідними  хащами,  не  давала  змоги  побачити  що  сталося  попереду. Загін,  який  рухався  щільно  один  за  одним,  опинився  в  пасці.  Загнавши  вояків  і  обоз  в  саме  вузьке  місце  дороги,  розбійники  завалили   прохід. Враз  ліс  ожив  криками  і  посвистами.  З  дерев,  що  нависали  шапкою  над  головами    вершників,  посипались,  наче  груші,  осатанілі  «лицарі  волі».  Вони  падали  просто  на  коней,  змітаючи  господарів  під  ноги  очманілих  тварин, а  коні,  що  не  раз  були  у   бойових сутичках  ставали  на  диби, скидали  і  ворогів  на  землю,  де  в  кривавій  мішанині  борсалися,  ламаючи  непролазні  хащі  і  кістки,  нападники  і  оборонці.

    Іван,  що  їхав    позаду  і  мав  прикривати  карету  посла  й  обоз,  був   у  більш  вигідному положенні,  ніж  ті,  що були  попереду  обозу,  у  нього  була  можливість  для  маневру. Кінь  його,  що  ніколи  не  бачив  бою,  злякано  косив  оком,  але  слухався  свого  господаря.  Посол  відстрілювався  з  карети,  що  завалилася  на  бік  і  зависла  на  заростях  густих   кущів. Раптом  постріли  звідтіль     замовкли  і  одразу  декілька  розбійників  кинулись  до  карети. Іван  метнувся  у  гущу осатанілих  чоловіків  і  щосили  замахнувся  шаблею.  Гострий  клинок   врізався  у  чиєсь  плече.    Гаряча  людська  кров  бризнула  просто  в  обличчя  хлопцю.  Нудота  підкотила  до  горла,  але  він  зціпив  зуби  і  продовжував  махати  шаблюкою  аж  поки  решта  розбійників  не  відступили  від  карети. Посол  встиг  перезарядити  пістолі  і  крикнув  Іванові:  «Спасибі!  Не  забуду  тебе,  хлопче!»                                                                                                          -  Молодець,  козаче!  Герой!  -  почув  Іван  ззаду  себе  знайомий  сильний  голос  із  хрипатим  нотками!  Це  був  Данило,  той  самий  веселий  приятель  отця  Андрія.  За  цілу  дорогу  Іван  не  мав  змоги  перекинутися  з  ним  і  словом,  бо  той  їхав  у  голові  загону. Та  зараз  бадьорий  голос  велетня  надав  Іванові  сили  і  сміливості. Тепер  вже  його  не  лякала  людська  кров. Він,  наче  сп’янілий,  ошаліло  вимахував  шаблею  на  всі боки,  врізався  у  саму  гущу  таких  же самих  божевільних  від  крові  й  бійні  людей   і  коней.                                                                                                                Сутінки  в  лісі  згустилися  і  заважали  шаленій  бійці.  Нарешті  сили  нападників  почали  сходити  нанівець. Знесилені  вони  потроху  відповзали  у  густі  хащі  лісу, тягнучи  за  собою  поранених  і  вбитих. 

     Ніч  опустилася  чорним  покровом  і  ліс  тривожно  стих. Боятися  нового  наскоку  банди  не  було  чого. Після  такого  місива  зграя  одчайдушних  волелюбців  вряд  чи  наважиться  на  новий  напад.  Запалили  факели  і  так-сяк  почали  приводити  до  ладу  обоз  і  перев'язувати  поранених. Дякувати  Богові,  вбитих  не  було.                                                                                 Після  ейфорії  бою  на серці  у  Івана   стало  якось  моторошно і  неспокійно, ще  й  нічний,  непривітний  ліс, що   озвався  раптом  виттям  вовків,  яких  принадив  запах  свіжої  людської  крові, підсилив  ту  наростаючу  тривогу  у  душі  хлопця.

     Виїхали  з  густого  лісу,  вже  коли  посивілий  світанок    пробивався  крізь  віти  дерев. Над  житнім  полем,  що  торкалося  краєм  самого  лісу,  стелився  ранковий  туман.  Вдалині  за   полем  виднілися  розкидані  по  низині  хати,  що  здалеку  нагадували  своїми  солом'яними  дахами  шапки  велетенських  грибів,  які  визирали  з  кучериків  присадибних  садків. Біля  річки,  вздовж  якої  тяглося  село,  спішилися.  Коням  і  воїнам,  змученим  дорогою  і  нічною  пригодою,  потрібний  був  відпочинок.

     Іван  відпустив  коня  пастися,  а  сам  безсило   опустився  в  густу високу і  мокру  від  роси   траву. Від  прохолодної  роси  сорочка  змокла  одразу,  але  йому  було  байдуже.  Він   припав  щокою  до  землі  і  відчув,  як  сила  від  неї  поступово  входила  в  його  потомлене  тіло.  Поряд  змучені  воїни  занурилися у міцний  сон.  Він  заздрив  цим  воякам,  які  після  такого  походу  і  такої  божевільної  ночі,  не  дивлячись  на  рани  і  втому,  могли  так  міцно  і  безтурботно  спати.  Іван  лежав  і  дивився,  як  за  лісом,  що  виднівся  за  селом,   ставало  сонце. Він  знав,  що  туди,  звідкіль    піднімається цей  величний  золотий   диск,  лежить  його  шлях. Що  там  чекало  його у  тому  незнаному  краї?