"Відлуння давно минулих днів" ч.5-та

                            «Смоленська війна"              Наступив  високосний 1632 рік, який  нічого доброго  не  обіцяв  народам.   Річ  Посполита  тільки  недавно  простилася  зі  старим  королем  Сигізмундом   і  на  престол  увійшов  молодий  Владислав. Хитке  Деулинське  перемир'я перестало  діяти. Владислав,  з  метою  привернути   православне  українське  населення  і  козаків  на  свій  бік  у  війні  з  Москвою,  видав  «Статті»,  які  узаконювали  на  українських  землях  православну  ієрархію. Повіривши  вже  не   раз  улесливим  обіцянкам  поляків,   двадцять  тисяч  запорожців  на  чолі  з  гетьманом  Орендаренко  прийняли  участь  у  Смоленській  війні.                                             Сигізмундів  «стратегічний  подарунок»  із  шляхтичів,  у  який  входили  і  русини  разом  з  Іваном,  стали  заложниками  політичної  гри.  Вони  мусили  на  стороні  Московської  держави  виступити  проти  своїх  братів.

Серце  Івана  розривалося  на  шматки.  Шлях  до  запорожців  зачинився  для  нього  на  завжди.  Тішило  тільки  те,  що  загін  його  бився  з  литовцями,  але  і  там  могли  бути  його  земляки.  Він  кидався  у  саме  пекло  бою,  бажаючи  загинути  самому,  але  смерть  його  обминала  стороною. Два  роки  цієї  війни  відрізали  на  завжди  шлях  до  рідної  України.

У 1634 році  між  Річчю  Посполитою  та  Московською  державою  було  укладено  Поляновський  мирний  договір.  Православна  ієрархія  на  Україні  фактично  залишилася  поза  законом.  Розгнівані  запорожці  на  чолі  з  гетьманом  Сулимою  зруйнували  польську  фортецію  Кодак,  яку тільки  що  побудували  поляки  на  Дніпрі, щоб  ізолювати  Запоріжжя  від  решти  України. Король  Владислав  кинув  великі  сили  для  приборкання  запорожців  та   частина  старшини  зрадила  гетьмана  Сулиму  і  видала  його  полякам. 

         Вже  по  дорозі  до  Сибіру,  куди    було  переведено  Івана  з сотнею  іноземців,  його  наздогнала  звістка  про  страшну  смерть    Сулими,   жорстоко  страченого  у  Варшаві.

                                               «Сибір».

             Не  радісно  зустріло  місцеве  населення  Сибіру  загін іноземців. Калмики,  киргизи,  татари  раз  за  разом  піднімали  бунти  проти  силком  нав’язаної  Москвою  влади. Підкорені  Єрмаком  сибірські  народи  насправді  не  хотіли  коритися  завойовникам.                               Стрілецькі  і  іноземні  загони  з  місцевим  населенням  поводились  жорстоко. Грабували,  насилували  не  тільки  татар  і  калмиків,  але  й  своїх  же  селян-поселенців. Та  й  місцеве  населення  все  частіше   не  давало  спокою  московському  царю.  Тут  у   Сибіру   влада  висіла  на  волоску. Калмики  і  киргизи  нападали  на  остроги.  Так  загинув  обложений  калмиками  і  татарами  Барабинський  острог.  Тара  і  Тюмень  також  не  одноразово  піддавалися   облозі. Найтяжче  було  Тарі.  Вона  була  на  рубежі  усіх  тих  бойовищ…   

        Безкраї  сибірські  простори  за  ту  довгу  дорогу  вже  перестали  дивувати  Івана  своєю  величчю.  За  п’ять  років  він  дуже  змужнів.  Глибоко  у  серці   заховав  своє  розчарування  у  військовій  службі  і пекучий  жаль  за  втраченою  навіки  батьківщиною.  Все  далі  і  далі  уносила  його  доля  від  рідної  галицької  землі.  Наче  зламаний  бурею  паросток,  летів  він  відірваний  від  кореня,  від  стовбуру  свого  славного  роду   в  невідоме. Його  гнітило  беззаконня,  яке  коїли  деякі  вояки  з  іноземного   загону,  який  подолав  вже  більшу  частину  тяжкого  шляху. До  Тари  залишалося   всього  коло  трьох  днів  дороги.

                                             «Шаманка»

              Сонце  вже  було  високо.  На  небі  ні  хмаринки  і  тиша  висіла  у  прогрітому  повітрі   дзвінка,  аж  луною  розходилося  від  одноманітного  цокоту  копит.  Звиклі  до  дороги  вершники  сонно  погойдувалися  у  сідлах.  Раптом  коні  настовбурчили  вуха  і  спинилися,  неначе  вкопані.  Звідкись  залунав  глухий  звук  бубна,  тривожний  і  моторошний,  аж  мороз  пробіг  по  спинах  і  страх  липкий  і  холодний  охопив  раптом  всіх  і  людей,  і  коней.   Звуки  бубна  наростали  все  голосніше  і  голосніше. Перед  закляклими  у німому  жаху  воїнами  з’явилася  химерна  постать  старої  калмички,  що  крутилася  у  якомусь  дивному  танку  і,  вистукуючи  в  бубон,  йшла  на  зустріч  вершникам,  що  заніміло  дивилися  на  зловісну  постать.

-  Шаманка. -   Здавлено  прошепотів  стрілець-бородань,  що  супроводжував  сотню  потомлених  і  суворих  різномовних  чоловіків   до  острога.

Раптом  стара  зупинилася  перед  вершниками  і  мовчки  підняла  догори  руки, неначе  намагалася  прогнати  незваних  гостей  геть. Коні  злякано  заіржали  і,  стаючи  на  диби,  задкували  назад,  намагаючись  скинути  з  себе  вершників. Шаманка  знову  вдарила  в  бубон,  закрутилась  у  своєму  дикому  танку  і   раптом,  неначе розтворилася  у  кублах  туману, що  з’явився   так  само  несподівано  і  завис  над  низиною.  І  люди, і  коні  ще  довго  не  могли  оговтатись  від  того  заціпеніння.              

- Що  за  чортівня? Бісова  стара.  Так  налякала! -  Гомоніли  вояки,  намагаючись  заспокоїти  і  себе,  і  коней.

- Шаманка  на  біду  з’являється. Упаси  нас,  Бог! -  перехрестився  стрілець-бородань.

  Крізь туман  у  низині  не  далеко  від  дороги   виднілося  декілька  калмицьких  юрт,   біля  яких  поралися  жінки  і  бігала  дітлашня. Чоловіків  не  було  видно.                        

   - Повернемо  туди  коней, трохи  відпочинемо. -  Сказав  старшина  загону.

-  Не  дражніть  долю.  Шаманка  недарма  приходила.

     - Дурниці,  Бородо,  мелеш!  Ви  росіяни  усі  забобонні…  Гей-но,     повертайте  за  мною! –  Гукнув  старшина  і  загін  рушив  у  сторону  юрт.  Жінки,  що  поралися  на  вулиці,  покидали  роботу  і  напружено  дивилися,  як  наближалися  чужинці.

 Стрілець-бородань  знову  перехрестився  і  крикнув  навздогін  старшині: «Тільки, боронь, Боже,  сваволити!  Накажи  своїм!» Старшина   махнув  з  пересердя  рукою.

Перелякані  на  смерть  жінки  і  діти  збилися  до  купи  і  мовчки  дивилися  на  непроханих  гостей,  не  знаючи,  чого  чекати  від  них.  Старшина  скочив  з  коня  і  помахом  руки  наказав  вершникам   спішитися. Підійшов  до  старшої  жінки,  та  аж  відсахнулася.                    

- Кумис,  кумис  давай,    на  всіх! – Показав   рукою   на  вояків. Жінка  злякано  дивилася  і  не  розуміла,  що  хоче  від  неї  цей  чужинець. Молоденька  дівчина,  що  ховалася  за  спинами  жінок  метнулася  до  юрти,  задзвенівши  брязкальцями  золотих  монеток, і   винесла  кухоль  з  кумисом,   простягла  його  старшині.  Тепер  вже   жінки,  зрозумівши  що  від  них  хочуть,    кинулися  й  собі  напувати  чужаків. Дівчинка   підійшла  до  Івана  і  подала  йому  кухоль  наповнений  білим  прохолодним  напоєм.  Іван  аж  замилувався  її  кругленьким  личком,  що  так  мило  посміхалося,  й  її  чорними  розкосими  оченятами. Вона  була  прудка,  наче  кізочка. Іван  слідкував  за  нею  очима. Дівча  дзвеніло  золотими  монетками  намиста,  швидко  перебігаючи  від  одного  до  другого  воїна,  і  зграбними  рухами,  подаючи  кожному  чашу  з  питвом,  мило  посміхалася.  Від  тої  її   посмішки  суворі  обличчя  чоловіків  м’якшали  і  теж  розпливалися  у  посмішці.  Довготелесий  і  худий  швед,  зухвалий  і  нахабний  молодик,  якого  Іван  не  долюблював  з  самого  початку  подорожі,  напився  кумису  і  схопив  дівчину  за  намисто.    

 - Ти!  Відпусти  дівчину! -  Крикнув  Іван.  Швед  аж  зубами  заскрипів,  але  відпустив  перелякане  на  смерть   дівча, брутально  вилаявшись  у  відповідь.  Іван   стис  кулаки, готовий  кинутися  на  довготелесого  нахабу,  але  окрик  старшини  зупинив  його. Іван  тільки   сплюнув  з  пересердя  і  відійшов  подалі  від   гріха.  Йому  і  самому  не  хотілося  зараз  зв’язуватись  з  цим  зухвалим  шведом.                            

Кумис  і  гаряче  степове  сонце  наганяло  дрімоту. Він  ліг  на  землю у  тінь  юрти.  Усе  тіло  нило  від  довгого  сидіння  в  сідлі. Не  помітив,  як  міцний сон  зліпив  повіки.                                               Розбудив його  несамовитий жіночий  крик,  який  одразу  змішався  з  зойком  і  голосіннями  жінок,  дітей  і  сердитих   чоловічих  голосів. З  просоння  Іван  нічого  не  міг  зрозуміти,  скочив  на ноги   і  побіг  туди,  де  скупчилися  всі…   На  землі,  серед  розкиданого  посуду і   лахів  лежала   та  дівчинка…  Калюжа  липкої  крові  розтікалася  навколо.  Тоненькі  видовжені  пальці  її лівої  руки  повільно рухалися,неначе вони   жили  окремо  від  понівеченого  тіла, яке було вже  мертве.   Шию,  що  лише  недавно  прикрашало  намисто  із  золотих  монеток,  перетинав  кривавий  слід  від  шаблі.                                                                                                

       Іван   бачив  за  ці  роки  не  одну  смерть,   не  одне  вбивство, але  ця  смерть  вразила  його  до  глибини  душі…                          Поспіхом  від'їжджали   вершники,  залишаючи  за  собою   горе  і  сльози.                                                                                                                        

  Курява,  піднята  кіньми,  скрила  від  їх  очей  нещасних  кочівників,  але   голосіння  протяжне  і  безпорадне   ще  довго  розходилося  навколо  луною.