|
-3-
Кажуть, що
час загоює рани. Але
у Василихи, чим
ближче надходив строк повернення
Зайця з армії,
тим більше ятрилась
рана в душі,
роз'їдалася
гіркою жовчу ненависті.
Не вірила вона,
що потонув Петрусь
випадково. В його
смерті звинувачувала всіх,
хто був тоді
на березі, а
Зайця вважала вбивцею.
І ніхто, ніяка експертиза не
могли її переконати
в іншому. Довгими ночами
лежала вона з
відкритими очима і
її змучена душа
кричала до когось
невидимого: - Чому,
чому має жити
Заєць?! Хіба ж
це справедливо?- І той її
німий крик танув
у чорній німоті
ночі.
В
самому кінці Криниць
за вигоном стояла стара
хата облуплена з
перекривленими від старості
вікнами. В отій хаті
роки з три
тому і оселився
Панько Бомж. Бомжем
він був справжнім,
не мав ні
прописки, ні паспорта.
Звідкись забрів у
село та й
так і залишився.
Ніхто не знав,
чи Панько його
ім'я, чи-то прізвище?
Всі його так
і звали – Панько Бомж.
Був він по
натурі добрий. Кому
дрова нарубає, кому
город скопає. В
селі роботи багато
знайдеться, а за
це його завжди
і нагодують, і
випити дадуть. Особливо його
кликали жінки у кого на
господарстві чоловічих рук не було.
Зайчиху у селі вважали, як то
кажуть, солом'яною
вдовицею. Чоловік її давно покинув,
ще Сергій до
восьмого класу ходив. Поїхав на
заробітки та так
там і залишився.
То вона Панька Бомжа найбільше
до себе кликала. Поки
Сергій до армії ще не
йшов, то якось
разом порались, а
пішов, то рук
на все не вистачало,
а тут
Панько підвернувся.
Василишини
ніколи нікого не
кликали на допомогу.
Та й здається
що і чужої
ноги ніколи не
було на їхньому
подвір'ї, коли раптом сама Василиха
пішла до Панька
і привела його
до себе, хоча
і роботи ще
такої не було. Зимою
в селі роботи
не так вже
і багато, хіба
худобу порати, а тут, на
тобі, робітника привела
та ще й
у хату. Панька розпитували:
«Ну, як там
у Василихи?» Той
усім докладно описував
які килими, які
меблі, навіть в
яких тарілках Василиха
подавала йому їсти.
Василиха за Паньком,
як за рідним,
ходити стала. Обмила
його й одягла.
Бомж п’яний по селу ходив
вже у новій
«дубльонці», дорогому светрі
і теплих чоботях.
Зайчиху Панько теж
не забував, допомагав
їй, як і
колись. Казав, що
мама, так він
тепер називав Василиху,
наказувала, що бідну
жінку гріх лишати
без помочі.
В
хаті Панька було
завжди холодно і
Василиха частенько лишала
його у себе.
З того дня,
коли вона привела
Панька до себе, її
наче підмінили. Василиха
ожила і навіть
цікавитись стала життям
села. Особливо випитувала
у Панька про
Зайчиху, про те,
що пише Сергій
з армії, коли
повернеться. Панько розповідав
усе докладно. Василиха
слухала і очі її світилися
якимось пекельним вогнем.
У горілчаному чаді
Бомж не помічав
того страшного спопеляючого
вогню, а старий
аж прикипав до
стільця, так йому
робилося моторошно.
Весною,
якраз перед приходом
Сергія з армії,
приїхала Тетянка і
до матері:
- Та
чи ви зовсім, мамо,
здуріли, що якогось
останнього п’янюгу
принадили? Він вам
ще з хати
все почне виносити. Та
як вам когось
кортить бавити, то
хоч якомусь дійсно
бідному поможіть. З вами
таки не засумуєш,
бо…
- Цить! -
обірвала її Василиха.
Тетяна здвигнула плечима
і більше вже
до тієї теми
не поверталась.
Панько Бомж
зовсім до Василихи
прив’язався, вже й до
своєї хати майже
не приходив, хіба
що, коли Тетяна
приїздила. Вечорами Василиха подовгу
засиджувалась з Паньком.
Все бувало підливає
йому горілки і
про життя розпитує.
І так одного
разу дістала його,
що вивернув перед
нею свою душу:
- Хіба
я такий був!
І робота була,
і сім’я. Що я
рук не маю?
Майстром був на
заводі. Завод закрили,
роботи ніде нема,
жінка гризе… Без грошей
ти не людина.
Клянусь, мамо, хотів
повіситися та не
зміг. Пішов світ
за очі, - плакав
Панько. - Хто я
тепер? Ні імені,
ні життя, а
були б гроші…
Ех! - Махнув рукою,
впав головою на
стіл і заридав.
Василиха погладила його
по спині і
стиха проказала:
- Ти ще
молодий. Все може
бути у тебе
інакше. І гроші
будуть. Багато грошей.
-Ех! - Видихнув
жмуток болю. - Пропаща
я людина!
- Пропащі
ті, що в
землі! - проговорила
Василиха й очі у неї
блиснули, як ножем
різнули. - У мене
багато грошей. Нащо
вони мені? Старого діти
забезпечені, а я
для Петруся збирала
та…- Вона зупинилась
і, раптом заговорила швидко-швидко, наче
хотіла скоріше виплеснути
з переповненої душі
усе, що довгими
ночами надумала, бо
боялася, що трісне
та переповнена душа.
- Я все, все
тобі віддам! Багатим
станеш. За гроші
все можна купити.
Вилікую тебе, додому
повернешся. Тільки треба
з Зайцем поквитатись. Ніхто не
дізнається. Все віддам, все! -
Крізь
туман сп’яніння в
свідомості Панька спалахнула іскра
страху, але Василиха
пригасила її, видобувши
з якоїсь схованки
цілу купу доларів,
і розсипала її
перед очима Панька.
- На
візьми! Це твої,
а потім дам
ще більше!- В хаті нависла
мертва тиша і
тільки чути було, як відраховувала
секунди стрілка годинника,
неначе невблаганно штовхала
до безодні, де
кінчалося все суще.
Здавалося, що ця
тиша тяглась нескінченно
довго. Нарешті Панько наважився
розірвати її тихім: «Піду
я!»
Василиха так
і залишилася стояти
над тією кутою
доларів за яких
не можна було
купити ні життя,
ні щастя.
Раптом
вона завила, як вовчиця,
так тоскно, ніби тим виттям
хотіла розбити кам’яний мур,
що стримував пекучі
сльози. Старий прокинувся
і переляканий вийшов
зі своєї кімнати
на те виття.
- Петруня,
чого ти? - Наважився
спитати. За ті двадцять
п’ять років,
що він
прожив з нею,
була вона для
нього наче неприступна
скеля, і моторошно було
дивитися, як на очах
руйнувалася та владна
і замкнута натура,
відкриваючи глибоку, чорну
прірву своєї душі.
- Він
поламав нам життя, вбив
нашого Петрусика! За
що ж йому
така ласка від
Бога, чому він
має жити? Він
мусить відповісти! Мусить!..
Я сама
його вб’ю!.. Я і ти!
- Петрунеля!.. – Тільки й
міг вимовити старий.
- Що
ти зробив за
своє життя? – Кричала вона,
дивлячись диким поглядом
на старого. – Ти
без мене навіть
не міг виховати
власних дітей! Який
ти батько, якщо
не зміг захистити
свого сина? Ти винуватий
у смерті Петрусика! Ти
знав, що він
мав йти на
іменини того вбивці,
а не стримав
та ще й
мені не сказав! Ти
мусиш викупити свою
провину кров’ю того вбивці!
Старого
охопив жах. Він
позадкував від Василихи,
як від страшного
привида, зачинився в
кімнаті і безсило
впав на ліжко.
Так і пролежав
до ранку. Йому
здавалося, що ті
страшні уламки розчавили
його душу і
в нім залишилась
хіба порожнеча. А
вона вила і
билася головою об
стіл доти, поки
з очей не
потекли сльози. Ті
гарячі сльози, неначе
одразу заклеїли її
уста. Вона перестала
вити і, навіть
вже не стогнала,
а беззвучно плакала. І
з тими сльозами
спливло з глибини
пам’яті все
її життя. Вона
побачила себе чорноокою
переляканою дівчинкою, що
стояла біля великої
дерев’яної труни
і не могла
зрозуміти чому тата
і маму поклали
разом? Чому не
можна відкрити віко?
Вона хотіла ж
їх бачити, а
їй казали, що
на них не
можна дивитися. Вона
не могла повірити.
Тато і мама,
що лише тиждень
тому відпроваджували її до піонерського
табору і, сміючись, махали
руками, зараз лежать
у цій домовині.
Вже пізніше баба
Каська, сестра татової
мами, розповіла їй, що батько
з матір’ю згоріли, коли
зайнялась ферма. Вони
виганяли корів. Мама
затрималась, а тато
кинувся її рятувати
і в той
час обвалився дах.
Віддали її
вчитися в інтернат,
а на канікули
забирала її до
себе стара Каська
страшна, як відьма,
та її і
вважали за відьму,
бо і ворожила, і
зналась на чарах.
Петрунеля боялась її,
хоч та і
піклувалася дівчиною.
Одного дня,
то було якраз,
як школу закінчила,
баба Каська зайшла так
тихо до хати,
що Петрунеля й
не чула, а
побачила її, як
та вже якийсь
час сиділа і
дивилась на дівчину;
Петрунеля аж здригнулась. Баба Каська
похитала головою і
якось так журно
сказала: - Чого так
лякаєшся? Може тому,
що і в тобі той
чорт сидить. Нікуди
від нього не
сховаєшся. Йой, заведе
він тебе, йой,
заведе!..- І вийшла, а
дівчина так і заклякла.
| 
у Вас 
0
