|                  "КУРОРТНИЙ  РОМАН"
     Вона 
приїздила  сюди  вже 
вдруге. Пансіонат  загублений  у 
горах  -  це 
було  саме  те, 
про  що   мріяла 
цілих  півроку.  Спокій, 
природа  і  книги…     Вже   три 
дні  насолоджувалася  тишею 
і  краєвидом. Перший  раз 
була  тут  взимку, 
а  зараз   осінь 
геть  зачарувала  її.  Бродила  ліском, 
вишукуючи  у  притоптаній 
траві  шапочки  грибів, зривала  з 
наїжачених  кущів  ожини 
достиглі  чорні  солодкі 
ягоди,  зовсім,  не переймаючись  тим,  що  на 
руках  і  губах 
лишалися  чорнильні  плями.  -  Добрий 
день!  -  Несподівано 
почула  м’який  баритон.
Вона  аж 
здригнулася.                                                                              
                                       – Заради 
Бога,  тільки  не 
лякайтеся! -  Зарослі  ліщини 
розсунулися  й  у 
пролазі  з’явилася 
спочатку  рука  з 
повним  кошиком  козарів, 
а  вже  потім 
постать  господаря  голосу. Заляпані  болотом 
чоботи  і  куртка 
не  першої  свіжості 
відбили  бажання  розглядати 
незнайомця,  зате  повний 
кошик  червоноголових  козариків привабив  її 
погляд.  Вона  присіла 
навпочіпки: «Ось  і  мої 
три  козаки  друзів 
знайшли» -  поклала  до 
кошика  грибочки,  що 
сама  не  знати  
для  чого  зірвала. 
 - Ну,  якщо 
ви  вже  зробили 
свій  вклад  у 
мій  кошик,  то 
мушу  вас  запросити 
на  вечерю. Ви  ж 
тут  у  пансіонаті 
відпочиваєте? - Так! -  Вона 
навіть  не  поглянула 
на  нього,  а 
тільки  подумала: «Не  вистачало 
мені   вечері   з тобою!»  
 - Значить  домовилися! 
Я  прийду  за 
вами. – Він  пірнув  у  пролаз  за зелені 
зарослі.  «Отакої!  Дивак 
якийсь! Навіть  не  запитав, 
як  звати.»-    Посміхнулася  сама 
до  себе  і 
подалася  у  сторону 
пансіонату.  Там  примостилася 
в  дальньому  куточку 
між  багряних  кущів 
калини  з  книжкою.  
 - Ой,  а 
я  вас  кругом 
обшукала! -  Почула  раптом  
голос  своєї  напарниці 
по  номеру,  пишногрудої  
білявої  молодиці.   «За  вами 
приїхали!  І  хто 
б  ви  думали? Сам генерал!  Ми 
тут  всі  в  нього  закохані!»- Безперестанку  щебетала 
білявка. -  Генерал? 
За  мною? -  Ой-ой, 
тільки  не  робіть 
вигляду,  що  нічого 
не  розумієте! Тут  усі 
в  нього  по 
вуха!  Такий  мужчина! А 
шо?  Ми  ж 
усі  сюди  приїхали 
відпочити  від  своїх 
ахламонів. А  шо  ми 
бачимо  вдома?  А 
тут  такий  мужчина, 
тільки  ах!  Він 
оселився  в  селі, 
а  до  нас  приходить  іноді 
їсти  й  на 
танці. Та  ви  йдіть, 
ідіть! -  Дріботіла  жінка 
ззаду,  не замовкаючи  ні 
на  хвилину.   
Біля  воріт  стояла 
чорна  машина  і  
він,  обпершись  на 
капот,  посміхався. Вона  стала, 
наче  прибита  громом. 
 - Ну,  от 
я  ж  казала, 
що  приведу  її. А 
ви  ж  не 
забувайте,  що  сьогодні 
танці.  Перший  танець 
мій. – Гомоніла  білявка,  кидаючи 
зацікавленим  оком  то  на  неї, 
то  на  нього. А  вони 
мовчки  дивилися  один 
на  одного.  Першим 
порушив  мовчанку  він: 
«Я  впізнав  тебе 
одразу!» - Боже  мій! 
Тридцять  п’ять  років. - Ти  поїхала 
не  залишивши  адреси, 
а  я тебе шукав!  Я 
так  тебе  шукав!      Білявка 
витягнула  губи  трубочкою, 
наче  зібралася  свиснути 
і  тихенько  подалася 
в  напрямок   корпусу 
пансіонату.  - Чому  ти 
поїхала  так  несподівано? - До  тебе 
ж  приїхала  дружина.  - Дружина?  Хто 
тобі  сказав? -  Твій 
друг. - Вітька?  Та 
то  була  моя 
сестра.  Я  хотів 
вас  познайомити,  а 
тебе  вже  не 
було!       Жмут 
колючих  сліз,  аж  до  болю 
стиснув  їй  горло. 
«Тільки  не  плакати, 
не плакати!..  Я  ж 
актриса.»  -  Наказала 
собі  і  крізь    усмішку тихо 
промовила: -  Хіба  це 
тепер  має  значення! 
Розказуй,  як  ти? 
Сім’я?  Діти? - І  Авган 
був,  і  сім’я  є, 
і  діти,  тільки 
не  було  тебе, 
не  стало  молодості 
і   справжнє  щастя   залишилося 
там  на  прибалтійському  курорті. - Ну-ну!  Не 
прибіднюйся!  Кажуть  ти 
генерал  та  ще 
й  серцеїд? То  везіть 
мене,  генерале,  пригощати 
смаженими  грибами! Здається,  ви 
це  хочете  мені 
запропонувати?  Потім  у 
номері  вона  тихо  
ридала,  покусуючи  подушку, 
щоб  не  почула  сусідка. 
А  та  таки 
почула. -  Господи! 
Ви  шо,  плачете? 
От  я  вам 
зараз  крапельок  накрапаю. 
Нате,  випийте! Випийте,  випийте! 
А  то,  краще 
вискажіть.  Поділіться.  Одразу 
полегшає.  Нам,  бабам, шо? 
Ото  тільки  язиком 
душу  розв’яжеш,  то  й   одразу 
і  горе -  не 
горе!     Та  що 
вона  могла  сказати 
цій  чужий  жінці? 
Що  тридцять  п’ять  років 
тому  на  прибалтійському  курорті 
юна  дівчина  без 
тями  закохалася  в 
молоденького  курсанта  й 
вся  до  крапельки 
віддалася  йому?  Чи 
те,  що  повірила 
наговорам  і  не 
могла   перебороти  свою 
гордість?  А  може 
те,  що  її 
син,  як  дві 
краплі  води  схожий 
на  цього  генерала; 
такий  же  статний, 
благородний?  Нікому  вже 
це  не  потрібно: 
ні  сину, якого  виховав 
 інший  батько, 
ні  генералу,  що 
має  свою  сім’ю,  ні  їй,  що  так 
і  не  змогла  знову  полюбити, 
ні  тим  більше 
цій  чужій  жінці. 
Вона  відвернулася  до 
стіни,  натягнула  на голову ковдру   та  так 
і  пролежала  до 
самого  світанку.Потім  піднялася 
і  щоб  не 
збудити  сусідку  тихенько 
зібрала  речі,  викликала 
таксі  і  поїхала 
додому,  навіть  не  оглядаючись  на  ще сплячий  пансіонат.  Тільки  біля 
будинку,  де  він 
зупинився,  озирнулася  і 
побачила  його:  він 
сидів  на  сходинках 
і  курив.  Вона 
дивилася  на  нього 
доти,  поки  машина 
не  завернула   за  ріг. Чи 
здогадався  він,  що 
таксі,  яке  зникло 
за  поворотом,  назавжди 
увозило  їх  мрії, 
молодість  і  любов, 
залишивши  лише  спогади 
про  давній  курортний 
роман?  |