"КУРОРТНИЙ РОМАН"

                 "КУРОРТНИЙ  РОМАН"

    Вона  приїздила  сюди  вже  вдруге. Пансіонат  загублений  у  горах  -  це  було  саме  те,  про  що   мріяла  цілих  півроку.  Спокій,  природа  і  книги…

    Вже   три  дні  насолоджувалася  тишею  і  краєвидом. Перший  раз  була  тут  взимку,  а  зараз   осінь  геть  зачарувала  її.  Бродила  ліском,  вишукуючи  у  притоптаній  траві  шапочки  грибів, зривала  з  наїжачених  кущів  ожини  достиглі  чорні  солодкі  ягоди,  зовсім,  не переймаючись  тим,  що  на  руках  і  губах  лишалися  чорнильні  плями.

-  Добрий  день!  -  Несподівано  почула  м’який  баритон. Вона  аж  здригнулася.                                                                                                                      – Заради  Бога,  тільки  не  лякайтеся! -  Зарослі  ліщини  розсунулися  й  у  пролазі  з’явилася  спочатку  рука  з  повним  кошиком  козарів,  а  вже  потім  постать  господаря  голосу. Заляпані  болотом  чоботи  і  куртка  не  першої  свіжості  відбили  бажання  розглядати  незнайомця,  зате  повний  кошик  червоноголових  козариків привабив  її  погляд.  Вона  присіла  навпочіпки: «Ось  і  мої  три  козаки  друзів  знайшли» -  поклала  до  кошика  грибочки,  що  сама  не  знати   для  чого  зірвала. 

- Ну,  якщо  ви  вже  зробили  свій  вклад  у  мій  кошик,  то  мушу  вас  запросити  на  вечерю. Ви  ж  тут  у  пансіонаті  відпочиваєте?

- Так! -  Вона  навіть  не  поглянула  на  нього,  а  тільки  подумала: «Не  вистачало  мені   вечері   з тобою!»  

- Значить  домовилися!  Я  прийду  за  вами. – Він  пірнув  у  пролаз  за зелені  зарослі.

«Отакої!  Дивак  якийсь! Навіть  не  запитав,  як  звати.»-    Посміхнулася  сама  до  себе  і  подалася  у  сторону  пансіонату.  Там  примостилася  в  дальньому  куточку  між  багряних  кущів  калини  з  книжкою.  

- Ой,  а  я  вас  кругом  обшукала! -  Почула  раптом   голос  своєї  напарниці  по  номеру,  пишногрудої   білявої  молодиці. 

«За  вами  приїхали!  І  хто  б  ви  думали? Сам генерал!  Ми  тут  всі  в  нього  закохані!»- Безперестанку  щебетала  білявка.

-  Генерал?  За  мною?

-  Ой-ой,  тільки  не  робіть  вигляду,  що  нічого  не  розумієте! Тут  усі  в  нього  по  вуха!  Такий  мужчина! А  шо?  Ми  ж  усі  сюди  приїхали  відпочити  від  своїх  ахламонів. А  шо  ми  бачимо  вдома?  А  тут  такий  мужчина,  тільки  ах!  Він  оселився  в  селі,  а  до  нас  приходить  іноді  їсти  й  на  танці. Та  ви  йдіть,  ідіть! -  Дріботіла  жінка  ззаду,  не замовкаючи  ні  на  хвилину.

   Біля  воріт  стояла  чорна  машина  і   він,  обпершись  на  капот,  посміхався. Вона  стала,  наче  прибита  громом. 

- Ну,  от  я  ж  казала,  що  приведу  її. А  ви  ж  не  забувайте,  що  сьогодні  танці.  Перший  танець  мій. – Гомоніла  білявка,  кидаючи  зацікавленим  оком  то  на  неї,  то  на  нього.

А  вони  мовчки  дивилися  один  на  одного.  Першим  порушив  мовчанку  він:  «Я  впізнав  тебе  одразу!»

- Боже  мій!  Тридцять  п’ять  років.

- Ти  поїхала  не  залишивши  адреси,  а  я тебе шукав!  Я  так  тебе  шукав!

    Білявка  витягнула  губи  трубочкою,  наче  зібралася  свиснути  і  тихенько  подалася  в  напрямок   корпусу  пансіонату.

- Чому  ти  поїхала  так  несподівано?

- До  тебе  ж  приїхала  дружина.

- Дружина?  Хто  тобі  сказав?

-  Твій  друг.

- Вітька?  Та  то  була  моя  сестра.  Я  хотів  вас  познайомити,  а  тебе  вже  не  було!

      Жмут  колючих  сліз,  аж  до  болю  стиснув  їй  горло.  «Тільки  не  плакати,  не плакати!..  Я  ж  актриса.»  -  Наказала  собі  і  крізь    усмішку тихо  промовила: -  Хіба  це  тепер  має  значення!  Розказуй,  як  ти?  Сім’я?  Діти?

- І  Авган  був,  і  сім’я  є,  і  діти,  тільки  не  було  тебе,  не  стало  молодості  і   справжнє  щастя   залишилося  там  на  прибалтійському  курорті.

- Ну-ну!  Не  прибіднюйся!  Кажуть  ти  генерал  та  ще  й  серцеїд? То  везіть  мене,  генерале,  пригощати  смаженими  грибами! Здається,  ви  це  хочете  мені  запропонувати?

Потім  у  номері  вона  тихо   ридала,  покусуючи  подушку,  щоб  не  почула  сусідка.  А  та  таки  почула.

-  Господи!  Ви  шо,  плачете?  От  я  вам  зараз  крапельок  накрапаю.  Нате,  випийте! Випийте,  випийте!  А  то,  краще  вискажіть.  Поділіться.  Одразу  полегшає.  Нам,  бабам, шо?  Ото  тільки  язиком  душу  розв’яжеш,  то  й   одразу  і  горе -  не  горе!

    Та  що  вона  могла  сказати  цій  чужий  жінці?  Що  тридцять  п’ять  років  тому  на  прибалтійському  курорті  юна  дівчина  без  тями  закохалася  в  молоденького  курсанта  й  вся  до  крапельки  віддалася  йому?  Чи  те,  що  повірила  наговорам  і  не  могла   перебороти  свою  гордість?  А  може  те,  що  її  син,  як  дві  краплі  води  схожий  на  цього  генерала;  такий  же  статний,  благородний?  Нікому  вже  це  не  потрібно:  ні  сину, якого  виховав   інший  батько,  ні  генералу,  що  має  свою  сім’ю,  ні  їй,  що  так  і  не  змогла  знову  полюбити,  ні  тим  більше  цій  чужій  жінці.  Вона  відвернулася  до  стіни,  натягнула  на голову ковдру   та  так  і  пролежала  до  самого  світанку.Потім  піднялася  і  щоб  не  збудити  сусідку  тихенько  зібрала  речі,  викликала  таксі  і  поїхала  додому,  навіть  не  оглядаючись  на  ще сплячий  пансіонат.  Тільки  біля  будинку,  де  він  зупинився,  озирнулася  і  побачила  його:  він  сидів  на  сходинках  і  курив.  Вона  дивилася  на  нього  доти,  поки  машина  не  завернула   за  ріг. Чи  здогадався  він,  що  таксі,  яке  зникло  за  поворотом,  назавжди  увозило  їх  мрії,  молодість  і  любов,  залишивши  лише  спогади  про  давній  курортний  роман?