ТІЛЬКИ ЦЕЙ ДЕНЬ Я пам'ятаю ці уривки. Дитинством звалися колись. Старенькі, кольорові ці картинки. І є багато, що вже вицвілись. І слабо згадую дні росту. Що так активно я прожив. І слабо згадую, бо просто Я тільки цей день залишив. І вижимаю сік із нього. Нектар думок і відчуттів. Бо маю спрагу лиш до цього. Я роблю все як і хотів. Прокинулась в мені душа митця. Прокинулась ця спрага неземна. Тепер давлю я сік для себе і Отця. Видавлюю усе й чекаю наступного дня. Вже не важливо, що тут було. І не важливо, що колись буде. Лиш, щоб це слово тут прожило. І своє місце враз знайде. Для мене поезія перш за все це те, що відчуваю. Це виливання того, що назбиралось у душі, серці на папір. Один раз розмова з Богом. Інший самокритика. А ще промова до тієї людини, яка стала джерелом натхнення. Багато чого, що не можу сказати простими словами виливається у вірші. Та суть поезії у її щирості і відкритосі. Тільки ти прочитав вірш комусь і слова зачіпають щось делікатніше, ніж наш буденний світ. Поезія живе, але світ від неї тікає. День за днем Куди ж усе котиться? Хто Богу ще молиться? Хто бачить кольорові сни? Мені ти розкажи. А голова і повна, і пуста. Як цілувати твої уста? Як обіймати тебе за плечі? Ти поясни мені. Нащо ненависть і кохання? Нащо тобі мої зізнання? Навіщо зустрічі чекаю? Лиш один Бог знає. Маю надію, що об'єктивно виклав свою думку.
|