Гарно, Наталіє! Життя прекрасне і неповторне, тільки треба побачити! Тема вічна і розкривають поети її кожен по своєму. Декілька миттєвостей тому в мене також була така спроба. Маю надію, що вона вам прийде до смаку.
МАЛЮЮ ЦЕЙ СВІТ...
Збентежено фарби беру на палітру. Малюю цей світ, де слова – кольори. Беру від веселки, травиці і вітру, Пориви морів і стрімкої гори.
І я зачерпну у зими білопіння Іскристого снігу – ним вистелю тло, Що пензлі офарблять весняним цвітінням, І стиглістю літа, й осіннім теплом.
А ще замішаю у фарби бажання, І мрії, і віру, і світ протиріч, Щоби розцвіли на полотнах світання, Барвистії дні, повечір’я і ніч.
Збентежено фарби зберу у картини, Де квітне цей світ, де мінливість життя, І щастя земне, і зневіри хвилини, І пристрасть думок, і зоря майбуття...
Краще поділитися гарним настроєм та жагою жити, натхненням і бажанням творити. Тому віддаю Вам, Наталіє, частину від щирого серця - живіть, радійте життю, віршуйте. У Вас так гарно почуття складаються у рими.
Дякую, Ігоре, за тепло Ваших слів! Та чомусь в моєму житті так складається, що я надихала до життя, підіймала з колін, вчила вірити у свої сили сотні, якщо не тисячі людей (з 1989 року, як трибун, своїм словом сіяла між людьми світле і вічне, до недавнього часу була дуже публічною і вела за собою великі маси людей...). А щодо себе самої це робити значно важче, хочеться, щоб хтось у тебе віру вдихав, втішав у хвилини смутку... тому й мої вірші, що пишуться лише з болю, такі тужливо-ностальгічні...
Це сьогодення таке, і осінь - вона розбуджує тужливо-ностальгічні нотки в наших душах. Головне, що і в такому настрої є сенс, бо то є життя душі.
*** Тремтить, неначе птаха у руці, Як мрія, що так схожа на оману, Душа моя, що ловить промінці Любові світлої, любові без обману. Вона ще чиста, мов свята сльоза, Хоча гріхами сповнена брудними І вірить, що молитва, мов гроза, Очистить її краплями своїми. Душа моя то плаче, то кричить І б’ється в грудях серцем надгарячим, Самотньо мріє. Та частіш мовчить Про щось доросле, часом про юначе... Тремтить, неначе птаха у руці, Як мрія, що так схожа на оману, Душа моя, що ловить промінці Любові світлої, любові без обману...
У спеку і мороз, у пору дощову Хай зрине на вустах стосильне - "Я ЖИВУ!" І крізь світи зневір прорветься аж до зір, Щоби вернуть назад й колись сказати - "ВІР!" Тій згубленій душі, що в холод, у дощі І в теплий день ясний стоїть десь на межі З обдертими крильми, похиленими вниз, Яка немов між двох згубилася вітчизн - Своя серед чужих, чужа серед своїх... Лише б цей заклик "ВІР!" ніколи в нас не стих!
Минуле залишай в минулім без жалю, Хай душу воскресить всесильне - "Я ЛЮБЛЮ!"
Радує, Наталко, що попри всі життєві негаразди, у тобі залишилася віра у краще, про що чітко свідчить закінчення вірша.
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
