* * * Як п’янила весна у обіймах твоїх! А в небесних очах – тільки гріх. У бузкових садах солов’їні пісні... Захворів я тобою, неначе ві сні. Та весна чарувала й несла на крилі... Я закохане серце спинити не в силі – В карі очі твої, наче в лагідні хвилі Потонув я з тобою в гріху-божевіллі... Як кружляв у танку нас медовий розмай! Чому, мила, у вересні кажеш: “Прощай!”? Чому очі твої повні сліз і журби? - “Не кохаю тебе!”... Дощ загув по трубі... Осінь, же мила, змий моє горе, Листям закидай стежки ті і гори, Де ще блукає весняний розмай, Де ще відлунює зле те “Прощай”... Більше не можу хворіти тобою. Більше не мрію. Мрії журбою У вирій злетіли – нас розділили, Час розділили – зиму зустріли...
|