* * * Ми циркулем вимірюєм незнане, Вважаючи, що розум – володар, Та він не годен осягнути дар Людських очей, чий погляд гоїть рани. Опівдні тиша обіймає Поле. Слова вмирають. Спека й порожнеча. Внизу, вгорі – блакить до виднокола; А білі крила розривають плечі. Злетів, зронив пір’їною свій сум. Закривши очі, сто світів побачив, Та ще зачув, як десь далеко плаче Збіговисько моїх минулих дум. Зімкнулося прийдешнє з давниною. Мальстрем часу проносить по віках, І бачу я себе перед собою Вже сивого, з онуком на руках. Така проста і водночас глибока Музика лине, лине звідусіль. Мою супутницю, мою одвічну біль Колючками збирає тихий спокій. А всесвіт пелюстки поволі розкрива. Я, мов бджола, що припадає до нектару, П’ю дотики, посмішки і слова, Жадаю світла, не боюся кари. День поспіша, натискує клаксони. Навкруг мене зміняється юрба, І над усім калічні ті закони Різьблять людину-ката чи раба. Раціональність нашого догмату, Що нібито скеровує життя, Як нелюбиму іграшку, дитя Немарне намагається зламати.
|