| * * * Ми циркулем вимірюєм незнане,
Вважаючи, що розум – володар,
Та він не годен осягнути дар
Людських очей, чий погляд гоїть рани. Опівдні тиша обіймає Поле.
Слова вмирають. Спека й порожнеча.
Внизу, вгорі – блакить до виднокола;
А білі крила розривають плечі. Злетів, зронив пір’їною свій сум.
Закривши очі, сто світів побачив,
Та ще зачув, як десь далеко плаче
Збіговисько моїх минулих дум. Зімкнулося прийдешнє з давниною.
Мальстрем часу проносить по віках,
І бачу я себе перед собою
Вже сивого, з онуком на руках. Така проста і водночас глибока
Музика лине, лине звідусіль.
Мою супутницю, мою одвічну біль
Колючками збирає тихий спокій. А всесвіт пелюстки поволі розкрива.
Я, мов бджола, що припадає до нектару,
П’ю дотики, посмішки і слова,
Жадаю світла, не боюся кари. День поспіша, натискує клаксони.
Навкруг мене зміняється юрба,
І над усім калічні ті закони
Різьблять людину-ката чи раба. Раціональність нашого догмату,
Що нібито скеровує життя,
Як нелюбиму іграшку, дитя
Немарне намагається зламати.
| 
у Вас 
0
