Великі білі будинки. Рівна чорна дорога. Світло поглинуте бетоном. Ця краса придумана кимось. *** Порох під ногами. Тепле сонце. - Мамо наша хата красива, чи не так? Велика і у нас є садок. - Ні, маленька, таких будинків багато... розумієш за колишньої влади усі будинки змушували будувати одинаковими і таких як у нас є десятки - наш дім не особливий, і не якийсь там надзвичайний! Просто дім. - Чому?... *** (Далі розмова з собою.) Білі хмари. Голубе небо. Гірка. - От якби я мала джина... - То що? - Я б написала усі бажання у тонкому зошиті і сказала б щоб він виконав усі бажання з нього і це б рахувалося як одне бажання! ..розумієш? Я сама так придумала, чесно. І чому інші не здогадувалися до цього??? - Розумно... і що б ти там написала? - Я б хотіла годинник щоб я його носила на руці і з якого виходить джин тоді коли мені треба, щоб загадувати бажання. - Це зручно, а далі? - Я б повернула час назад, тоді коли я ще була у першому класі і я б була тоді найрозумніша і усе б знала - розвязувала приклади швидше за Петю і читала б газети як Олег, тоді б вчителька мене хвалила і усі заздрили. - Саме так... - А ще, я б хотіла мати багато грошей. - Навіщо?! Навіщо вони тобі?!! - Як навіщо? Щоб я могла усе мати. *** День. Світло. - Хто я? "Чому? Я б могла бути іншою. Бути на іншому краю світу. Народитися від інших людей. Жити іншим життям. Мати інші речі". - усе це вкладено в "Хто я". Це не філософське питання. Це одна десята секунда повної дезорієнтації. Це коли тіло ще йде, а ти уже знаєш що стоїш. Це коли дійно забуваєш де ти і як тут опинилась - у цьому світі. Це коли відчуваєш себе часткою всього, але не частиною чогось. Величина світу вражає. - Чому ти тут піщинко? - Не знаю. *** Там на тій пороховій дорозі, що до зупинки. - Ці будинки такі сірі. - Так. - Це некрасиво, я знаю. Це не особливо. - Напевно. - Якби їх пофарбувати як ті нові високоповерхівки і кожен по різному, тоді інша справа. - Гроші. - ..так, нікому це не треба. - Тобі. - А я б попросила в джина з годинника. - ... - Ми б зупинили час і я б літала по всьому місту, дивилась здалека на дім і обирала б кожному пару кольорів. Я б витратила на це кілька днів, але час стояв би на місті - промайнула б мить. Цікаво я постарію на ці дні? Ні-ні, а уяви собі усі прокидаються а тут така краса - живи і радій, можна іще багато іншого зробити, усе прибрати і зачаклувати, щоб ніколи не псувалось! - І як відреагують люди? - Місто стане красивим... усі приїзджатимуть, щоб відпочити, насолодитись. - Ти думаєш? - Ну звісно, а жителі - будуть як в раю. ...Ні, не треба, адже тоді інші заздритимуть. Треба так у всій країні прикрасити, але на це підуть цілі роки вкладені у мить. Треба буде загадати, щоб я не страждала від самотності. *** - Ну і країна стала б багатою. Це точно - така дрібниця як оздоблення всіх будинків кардинально змінила б все! Одна дрібниця. *** - Красиво було б, правда? - Та-ак... - Але люди такі дивні. Я тепер думаю що вони б не зраділи. Вийшли б і налякались, хто це наробив. Була б паніка, масова. Приїхали б ті, що всякі паранормальні речі вивчають... Стали б вивчати нас. Закрили б цілу країну - та й усе. - Нарешті! - Тоді можна зробити так щоб вони нічого не помітили. - Як? - Бажання загадати. - Тоді навіщо щось міняти? - ...але як тоді? - Так як є. - Тобто, все зажди буде так? - Ні, але люди самі вирішать коли буде треба - разом. - Вони не здатні діяти разом. - Якщо пронесеться хвиля свіжого повітря, вони навіть дихати в такт будуть. - Ти думаєш? - Знаю.
|