| Вже так багато поступів невлучних, Число велике кроків невпопад,
 Зрясніло аж від помислів беззвучних,
 І озиратись часто став назад.
 Призвичаївся жити без любові,
 Навпомацки, навприсідки, навгад.
 Десь сокровенне загорнув у собі,
 А виставив буденне напоказ.
  Зітхаючи у сутінку печалі, Міліючи в квапливості руки.
 В невідані просовуючись далі.
 Без сенсу зводжу тлінні поверхи.
 Колись пожну, теперечки що сію.
 Зберу десь там, й на тік його подам.
 В снопі достатку матиму надію,
 Бо ж намагався ...
 не аби-но як...
 |