Серпень.
Сьогодні сонце,мабуть,не вставало,
День сумом в*яже
виднокіл.
І веселкових
барв душі замало,
Хоч і багатий в
хаті стіл.
Вікно в
долину,ген аж, поміж верби,
До ставу,де вода
– блакить,
Але чомусь в
зажурі ходить серпень,
Отави косить і
мовчить.
Мабуть літа уже тому виною,
А може просто –
недоспав.
Шукає милу із
верби косою,
Якій серденько
дарував.
Учора з ночі
поміж зір супутниць.
Здалось,що
вічність зупинив…
Вона ж була одна
із тих розпусниць,
Якою він ввесь
вік свій снив.
|