По лезу очей

* * *

Був чи не був, а холодні ожини

Скапують вниз, по примарі дощу.

Вилізеш знов із надій одежини

Й скажуть, що ти ще пустелі не чув.

Так народити себе із прощання.

Наче піти в незлукавлену суть.

Може, ще клікне жада незвичайна.

Тільки тоді, як околи замруть.

* * *

Там забуяєш між сяйвами зрушень.

Ти — наче повід нестерпного сну.

Перестигають оновлені душі

І присягають здобути весну.

Ввечері, може, уранці чи днини

Ти відкоркуєш притлумлену вись.

Не забарися віками і нині

В пересторогах, де страчений смисл.

Це непричинно. І це неодмінно.

Стати палким опроміненням лих.

Тільки весь час наступаєш на міни

Й сонця так мало для свідків живих.

* * *

Соло звучання між колами звужень.

О, пронеси нас по лезу очей!

Десь розпанахали марево ружі

І забриніли мембрани печер.

Визміють зорі невчасні осмути.

Стане між ними святешна жура.

Скажуть мені, що все треба забути.

Я ж розумію: відчути пора.