*
* *
Був
чи не був, а холодні ожини
Скапують
вниз, по примарі дощу.
Вилізеш
знов із надій одежини
Й
скажуть, що ти ще пустелі не чув.
Так
народити себе із прощання.
Наче
піти в незлукавлену суть.
Може,
ще клікне жада незвичайна.
Тільки
тоді, як околи замруть.
*
* *
Там
забуяєш між сяйвами зрушень.
Ти
— наче повід нестерпного сну.
Перестигають
оновлені душі
І
присягають здобути весну.
Ввечері,
може, уранці чи днини
Ти
відкоркуєш притлумлену вись.
Не
забарися віками і нині
В
пересторогах, де страчений смисл.
Це
непричинно. І це неодмінно.
Стати
палким опроміненням лих.
Тільки
весь час наступаєш на міни
Й
сонця так мало для свідків живих.
*
* *
Соло
звучання між колами звужень.
О,
пронеси нас по лезу очей!
Десь
розпанахали марево ружі
І
забриніли мембрани печер.
Визміють
зорі невчасні осмути.
Стане
між ними святешна жура.
Скажуть
мені, що все треба забути.
Я
ж розумію: відчути пора.
|