На землю спускався вже тихий вечір
Вже сонця на небі невидно було
Він тихо сидів і обдумував речі
Які цілий день турбували його. Навпроти у парку сиділа дівчина:
Вже бачить її тут невперше і хоч
Йому вона в душу сильно запала
Ніяк не зумів їй сказати хоч щось. Єдине що міг-милуватись очима
І мріяв про губи солодкі ось ці,
Що були від нього немов би так близько
Та водночас й далеко ті губи, о ні... Ось так уже вкотре, картаючи вдачу
Сидів в тому парку отой наш юнак
І думав не вголос: "Ну що за дилема
Чому ж я встидаюсь, чому все не так?" І враз він почув шаленії крики
Побачив хлопака- навпроти біда:
Якісь двоє покидьків до неї підсіли
І пяною лайкою обклали, що страх! Тут хлопець встає і йде розбиратись:
Одного поклав, тамтого побив
І враз мов би в голову 220 дало
Ні, то не удар-то поцілунок святий! Хлопець завмер, здалось на годину,
Хоч і хвилини тоді не пройшло
І враз мов прокинувсь: бачить дівчину
Ту саму, кохану, ту саму любов! Вона посміхається ніжно, з любовю,
І тихо шепоче на вухо йому:
"Дякую, милий" і цмок його в щоку
І знов мов би струмом йому у чоло. На землю спускався вже тихий вечір
Вже сонця на небі невидно було
Він ніжно обняв кохану за плечі
І чув її подих, пянкий мов вино..
| 
та
у Вас 
0
