На землю спускався вже тихий вечір Вже сонця на небі невидно було Він тихо сидів і обдумував речі Які цілий день турбували його. Навпроти у парку сиділа дівчина: Вже бачить її тут невперше і хоч Йому вона в душу сильно запала Ніяк не зумів їй сказати хоч щось. Єдине що міг-милуватись очима І мріяв про губи солодкі ось ці, Що були від нього немов би так близько Та водночас й далеко ті губи, о ні... Ось так уже вкотре, картаючи вдачу Сидів в тому парку отой наш юнак І думав не вголос: "Ну що за дилема Чому ж я встидаюсь, чому все не так?" І враз він почув шаленії крики Побачив хлопака- навпроти біда: Якісь двоє покидьків до неї підсіли І пяною лайкою обклали, що страх! Тут хлопець встає і йде розбиратись: Одного поклав, тамтого побив І враз мов би в голову 220 дало Ні, то не удар-то поцілунок святий! Хлопець завмер, здалось на годину, Хоч і хвилини тоді не пройшло І враз мов прокинувсь: бачить дівчину Ту саму, кохану, ту саму любов! Вона посміхається ніжно, з любовю, І тихо шепоче на вухо йому: "Дякую, милий" і цмок його в щоку І знов мов би струмом йому у чоло. На землю спускався вже тихий вечір Вже сонця на небі невидно було Він ніжно обняв кохану за плечі І чув її подих, пянкий мов вино..
|