На всю Верхнянку, та що я говорю на всю
Верхнянку?.. Мабуть на всю Мараморощину не знайдеш таких порядних, чесних та
богобоязливих газдів, як Іван Чіріпкало та Ілько Цвірінькало. Одним словом – газди та й годі!
В неділю в церкві любо дивитиcя на них. Дивишся та не надивишся, а на серці так весело, що аж... А
повертаючись додому з церкви, тобі стає тепло на душі, що ти
народився в селі, в якому живуть такі порядні газди, як Іван Чіріпкало та Ілько Цвірінькало. А вже коли тобі випала несподівана
честь, десь захованому поза тином, прислухатися до їхньої газдівської розмови,
то можеш уважати себе одним з найщасливіших людей села. Ну й розмовчка у них – масненька, маснісінька, як каша з салом.
Буває, весняним ранком Іван Чіріпкало йде
з граблями на плечах у поле, а тут йому перетинає дорогу з порожнім відром,
йдучи по воду до криниці, Ілько Цвірінькало.
«А перетяв би тобі Господь дух, з помийняком
паршивим! Ну і знайшов собі таки переді мною перейти вулицю з порожнім відром.
Тепер мені не буде йти добре цілісінький день, йшло би му черево з рабровом
остатнім!» – проклинає в думці Іван Чіріпкало, низько кланяючись Ільку Цвірінькалу:
– Добренького вам здоров’їчка, газдо!
«Дивись, як рано несе його нечисте у поле,
у всьому хоче випередити мене, несли би го п’ятами навперед!» – завидує
Цвірінькало, чемно відкланюючись:
– Дайбожечку і вам здоров’їчка та
щасливенької днинки, газдо! А куди це ви так ранесенько?
«Завидує бітанґа, нехай завидує, хай пукне
зі заздрощів, як кліщ, бо куда йому рівнятися зі мною!..» – радіє Чіріпкало і
відповідає:
– Та ади, на Кременище чистити, бо лазочок,
слава Господочку святенькому, як полониночка, сінокоси вже за поріжком, а чистити мені ще
треба й на Підпогір’ю, та в Кривому Лазу, про Стижерет вже й не згадую, бо
волосся дибом стає з перестраху, що не вспію. А тут ще й оранічко наступає,
нивочки орати треба на Переході та на Зарінку.
«Хвали мене, роте, бо тя годую. Та хіба я
не знаю скільки в нього лазів та нив!.. Ой знаю, добре знаю... і то знаю як він
їх придбав: Кременище від старого Зозуляка за корчагу горівки, Підпогір’я,
Кривий Лаз та Стижерет від Онтіїхи у спадщину отримав – дотримав бабу ще ні цілих
два роки і померла, може й сам її... І ниви теж за ніщо від волохуцників купив.
Та ж такого помийняка та шахрая, як він, не знайдеш на все село» – подумав
Цвірінькало і до Чіріпкала:
– Ой, хоч не напоминайте, бо і в мене
стільки землички, добре, що волики молоденькі та дуженькі, а то до літечка б не
виорав всі нивоньки, бо всі вони широчесенькі та довгесенькі, як у нотариша
Чіча.
«Мав б ти широченьких та довгеньких
нивочок Лайдаку, як би був не дав за тебе Ялинюк свою глуху та горбату Варвару.
Дивись, як гордо теше! Ніби з газдівського коліна, а дід його з торбою попід
хатами жебрачив. Чорт би тото забрав з такими газдами!..» – міркував Чіріпкало і лагідно до Цвірінькала:
– Що ж нам робити, газдо?.. Земличку треба
доглядати, як зіницю ока, інакше ніякої хосночки з неї не буде!
– Ой, треба, газдо, треба! – відповідає
Цвірінькало.
–
Ну, всього добренького вам бажаю, газдо, –
здоров’їчка, щастічка і силоньки, щоб земличку змогли обробити!
– І вам так само, газдо, щасливої днинки і
всього найдобренького! – чемно відкланюється Цвірінькало.
І так собі побалакавши, порозмовлявши
по-християнськи, розійдуться кожен в свій бік, а тобі на душі
весело-веселенько, бо, що ж не говори, не кожен щастить день почути такої милої
газдівської розмови.
|