Поема про жінку Сонце сідало за обрій червоне, Вогнями пекло у жіночій душі… А листя осіннє здувало вітрами, Били в обличчя холодні дощі. Плакало серце, а як йому бути? Скільки доріг оминало життя, Щоби не впасти, аби не спіткнутись Та доля чомусь спотикалась не раз. І жінка втрачала віру й надію, Але не любов, нею снила й жила… Здавалося щастя хтось степом розвіяв І вже їй не стати на втоптаний шлях… …. Був травень в дощах, тож здавалося - осінь… Та пробуджувавсь світ в живоцвіті і силі.. Співала душа, не дивилась на просінь, Ні на світло туманне на небосхилі. А ввечері зорі сіяли, так ясно, Промінням ласкавим гріли єство, І чашу життя наповняли прекрасним: Любов’ю, блаженством, добром… Жінка поглядом гладила небо, До Бога зверталась, щоб дав їй отвіт, Бо Він лише знає всі людські потреби, Й застереже від зневіри і бід. - Розкажи, милий Боже, про терпіння і смуток, Як подолати їх суті гіркі. Невже через них ми зможем здобути, Вічність – на небі і рай на Землі? Не забарилася відповідь з неба: - Терпіння – це, жінко, твій смуток без маски, Криниця, звідкіль зачерпаємо сміх, Часто наповнений горем, нещастям, І тільки любов є від зла оберіг. - А смуток ? – Чим глибше у душу проникне, Тим біль ненаситну відчує єство. Двом панам ти ніколи не зможеш служити, На хвилях життя – знаходь джерело. Те, з якого нап’єшся допіру Зневіри, обману, терпіння і зла, І за все помолися у любові і вірі, Щоб якою ціна не була. - І радій, що торкнулися серця Смуток, терпіння і щастя сповна.. Нахилися над чистим джерельцем, Дзвін його – тремтить дзвоном життя. Як радість настигне, віддай їй належне, Бо радість сильніша від болю завжди. Скажуть, смуток сильніший, будь обережна, Не шукай поміж ними своєї вини. А буває, літами є поруч терпіння І спить на постелі впродовж років життя. Чини йому опір любов’ю й прозрінням, Наскільки потреба у тім є твоя. Зважити можна золото й срібло, Але не зміряєш смуток і радість. Лише, хто пустий, тому щастя не видно, Ти – жінка світла, у тобі вся правда. Слухала Жінка голос із Неба І дивуватись не сміла словам. Було різне в житті, були всякі потреби, Було тяжко іти по життєвих стежках. Але любов по дорогах водила, Жінка за нею наосліп ішла. Вірила в щастя вкрай терпеливо І шлях, хоч важкий, до вершини знайшла. Нелегко було мовчати з любові, Терпіння у муках крізь час пронести… Та любов наче крила, а крила – без мови, Не раз досягають глибин й висоти Бувало котилась – рани з’являлись, На схилах – каміння, вражали життя. Терпіти нелегко, упадок, безсилля Та жінка молилась, вставала і йшла. Гордо долала життєві стежини - З любовю до світу, до світла і тьми. Шукала наповнені щастям зернини, Й вони у долонях її проросли. Розкаяна часом біль пізнавала, Страждала від заздрощів, подругів зради. За віддану ніжність – зло споживала, За щирість і ласки – сльози й досаду. Та ранком раділа від блиску у росах, І сльози вмивала водою джерел… Вплітала зірки у заструнені коси, Щоб в серці дух віри в життя не помер. Вона силою волі долала невдачі, Шукала когось, хто б у тінь не ввійшов. Хотіла коханню душу віддати, Щоб у Життя мир і спокій зійшов. А доля не чула бажань свого серця, Глухими шляхами блукала одна. І жартувала із білою смертю Тож Жінка в молитві до Бога прийшла. - Не падай додолу, розквітла княгине, Життя витікає з глибин джерела. Ти – нива засіяна зерном доспілим, Ти – світло для ночі, ти – клаптик тепла. Ти – жінка, ти – мати, сестра і подруга, Ти просто людина – слабка і сильна, Ти плакати можеш, стерпіти наругу, Тому що ти - Жінка, ти – наша надія земна.
|