Поема

Сонце сідало за обрій червоне,
Вогнями пекло у жіночій душі…
А листя осіннє здувало вітрами,
Били в обличчя холодні дощі.
Плакало серце, а як йому бути?
Скільки доріг оминало життя,
Щоби не впасти, аби не спіткнутись
Та доля чомусь спотикалась не раз.
І жінка втрачала віру й надію,
Але не любов, нею снила й жила…
Здавалося щастя хтось степом розвіяв
І вже їй не стати на втоптаний шлях…

….
Був травень в дощах, тож здавалося - осінь…
Та пробуджувавсь світ в живоцвіті і силі..
Співала душа, не дивилась на просінь,
Ні на світло туманне на небосхилі.
А ввечері зорі сіяли, так ясно,
Промінням ласкавим гріли єство,
І чашу життя наповняли прекрасним:
Любов’ю, блаженством, добром…
Жінка поглядом гладила небо,
До Бога зверталась, щоб дав їй отвіт,
Бо Він лише знає всі людські потреби,
Й застереже від зневіри і бід.
- Розкажи, милий Боже, про терпіння і смуток,
Як подолати їх суті гіркі.
Невже через них ми зможем здобути,
Вічність – на небі і рай на Землі?

Не забарилася відповідь з неба:
- Терпіння – це, жінко, твій смуток без маски,
Криниця, звідкіль зачерпаємо сміх,
Часто наповнений горем, нещастям,
І тільки любов є від зла оберіг.

- А смуток ? – Чим глибше у душу проникне,
Тим біль ненаситну відчує єство.
Двом панам ти ніколи не зможеш служити,
На хвилях життя – знаходь джерело.
Те, з якого нап’єшся допіру
Зневіри, обману, терпіння і зла,
І за все помолися у любові і вірі,
Щоб якою ціна не була.

- І радій, що торкнулися серця
Смуток, терпіння і щастя сповна..
Нахилися над чистим джерельцем,
Дзвін його – тремтить дзвоном життя.
Як радість настигне, віддай їй належне,
Бо радість сильніша від болю завжди.
Скажуть, смуток сильніший, будь обережна,
Не шукай поміж ними своєї вини.

А буває, літами є поруч терпіння
І спить на постелі впродовж років життя.
Чини йому опір любов’ю й прозрінням,
Наскільки потреба у тім є твоя.

Зважити можна золото й срібло,
Але не зміряєш смуток і радість.
Лише, хто пустий, тому щастя не видно,
Ти – жінка світла, у тобі вся правда.

Слухала Жінка голос із Неба
І дивуватись не сміла словам.
Було різне в житті, були всякі потреби,
Було тяжко іти по життєвих стежках.
Але любов по дорогах водила,
Жінка за нею наосліп ішла.
Вірила в щастя вкрай терпеливо
І шлях, хоч важкий, до вершини знайшла.

Нелегко було мовчати з любові,
Терпіння у муках крізь час пронести…
Та любов наче крила, а крила – без мови,
Не раз досягають глибин й висоти

Бувало котилась – рани з’являлись,
На схилах – каміння, вражали життя.
Терпіти нелегко, упадок, безсилля
Та жінка молилась, вставала і йшла.

Гордо долала життєві стежини -
З любовю до світу, до світла і тьми.
Шукала наповнені щастям зернини,
Й вони у долонях її проросли.
Розкаяна часом біль пізнавала,
Страждала від заздрощів, подругів зради.
За віддану ніжність – зло споживала,
За щирість і ласки – сльози й досаду.

Та ранком раділа від блиску у росах,
І сльози вмивала водою джерел…
Вплітала зірки у заструнені коси,
Щоб в серці дух віри в життя не помер.

Вона силою волі долала невдачі,
Шукала когось, хто б у тінь не ввійшов.
Хотіла коханню душу віддати,
Щоб у Життя мир і спокій зійшов.
А доля не чула бажань свого серця,
Глухими шляхами блукала одна.
І жартувала із білою смертю
Тож Жінка в молитві до Бога прийшла.

- Не падай додолу, розквітла княгине,
Життя витікає з глибин джерела.
Ти – нива засіяна зерном доспілим,
Ти – світло для ночі, ти – клаптик тепла.
Ти – жінка, ти – мати, сестра і подруга,
Ти просто людина – слабка і сильна,
Ти плакати можеш, стерпіти наругу,
Тому що ти - Жінка, ти – наша надія земна.