Я дуже скучаю за тобою. За твоїми вузькими
вуличками. За людьми, які завжди тобі знайомі і близькі, але водночас далекі.
Вони за твоїми стінами… Вони ніколи тебе не покидають, хоч всі живуть своїм
життям… Я дуже люблю блукати. Коли нікого нема… Коли всі сплять… Лише я і твої
зорі. Вони ніколи не гаснуть. Іноді ховаються за хмарами, бо від їхнього
грізного гуркоту стає моторошно… Мені дуже легко, коли я тут… Зникають
проблеми. Хоча річ очевидна, що проблеми ніколи не зникають, вони просто
відступають на задній план… Але я люблю ці дорогоцінні хвилини, коли життя
завмирає і ділиться на дві частини – до і після… А під час не існує… Бо я
завмираю від тиші, від світла зір…і вуличних ліхтарів… Звучить якось дивно і
перебільшено. Хай буде так. Я люблю те, що важко словом передати… Дивовижна річ
– зустрічати світанок разом з тобою… Ти завжди мовчиш… і від цього стає
надзвичайно просто і легко… Легко дихати тобою… твоїми літніми запахами…першими
кавунами і динями, стиглими помідорами. А потім звикаєш і перестаєш помічати ці
запахи. Але як тільки я знову тут – запахи оживають і навівають спогади…
Спогади – це те, ради чого варто жити. Хоча іноді хочеться забути… Все минає…
але у душі назавжди залишаться тьмяне світло твоїх ліхтарів, спішна хода до
школи, подруга поряд, знервоване тремтіння рук і пітні долоні… З роками
стирається пам'ять про це, але як тільки зацвітуть троянди на грядках, так
відразу і оживає спомин про ті дні…. Дні дитинства, як і запах чорнобривців,
шкільних каштанів і горіхів, які ми трусили, а ще шовковиця, яка з роками
перестала бути актуальною….бо ми стали надзвичайно дорослими, щоб її рвати…
Довго буде пам’ятатись кожне 1 і 9 травня, 24 серпня і ще купа визначних подій
– проторена дорога на стадіон, цікаві і «цікаві» концерти, нагородження за заслуги…
А потім обов’язково «казка», атракціони і найсмачніше у світі морозиво… А ще
парк… Ми любили там сидіти… А ще ми бігали навколо пам’ятника… Який сором…
Твої недостиглі ранні абрикоси були найдорожчі. Ти
завжди згадуєшся мені, коли мені недобре і накочуються сльози. Хочеться
повернутись назад, до тебе. Туди, де навіть сльози не такі гіркі, і причиною
ставали лише розбиті коліна… і стіна з «шубою». Жаль, але її таки зашпаклювали…
Хочеться тих сліз… сліз від програшу в «козаків-розбійників». Безкінечні ігри
на скакалці, схованки і ще безліч ігор, назви яких стерлись з пам’яті… а доля
розвела її гравців… і бачимось ми лише в контакті… іронія долі… і чим більше
минає років, тим більша безодня стає між нами…
Ти – мої теплі спогади і ніжні переживання першого
кохання. Ти зі мною крізь роки і відстань… Ти бачиш інших дітей, ти вже звикаєш
до них і забуваєш нас. Хоча ми теж не такі вже рідні. Приїжджаємо раз у місяці,
іноді і рідше. Твої вулички змінюються, ти оживаєш, квітнеш… А ми дорослішаємо
і забуваємо тебе… Ні. Це неправда, ми не забуваємо. Я не забула. Просто десь у
підсвідомості ще тремтить спогад про тебе. І вночі бачу уроки і вчителів, і
знову повертаюсь у той час, час безтурботного дитинства і гойдалок, «нульовок»
по середам і прибирання у четвер. Свята кожного місяця і пахучі булочки, компот
і музика надворі під час великих перерв… А ще посиденьки до ночі на лавці у
колі друзів… Дискотека, о 12 повернення, шуршання у коридорі в темряві, щоб не
розбудити батьків, хоча вони ніколи не могли заснули без нас… Кишенькові гроші,
які треба було зібрати на подарунки. Смішні подарунки на ці гроші…
А ще було багато чого. Перші парти, невинне
списування, стояння біля дошки з безнадійно гірким виглядом… Були і олімпіади,
подарунки, нагороди, медалі, але ці папірці лежать у папці разом з медалями на
добру і світлу згадку… або як кажуть, «щоб було що дітям показати»… Але краще
розказати про варення на задній парті…
На твоїх вуличках згадується все. Достоту. Як
було…
Я просто хочу повернутись до тебе. І ще раз
згадати все… ніби не було цих років без тебе… і не буде ще стільки ж… Я знаю
точно, що я можу сюди повернутись завжди, навіть коли біль і розпач скують
душу… коли серце буде тріпотіти від кохання… Ти залишишся незмінною… моя рідна
Баштанка… повік…
|