повік

Я дуже скучаю за тобою. За твоїми вузькими вуличками. За людьми, які завжди тобі знайомі і близькі, але водночас далекі. Вони за твоїми стінами… Вони ніколи тебе не покидають, хоч всі живуть своїм життям… Я дуже люблю блукати. Коли нікого нема… Коли всі сплять… Лише я і твої зорі. Вони ніколи не гаснуть. Іноді ховаються за хмарами, бо від їхнього грізного гуркоту стає моторошно… Мені дуже легко, коли я тут… Зникають проблеми. Хоча річ очевидна, що проблеми ніколи не зникають, вони просто відступають на задній план… Але я люблю ці дорогоцінні хвилини, коли життя завмирає і ділиться на дві частини – до і після… А під час не існує… Бо я завмираю від тиші, від світла зір…і вуличних ліхтарів… Звучить якось дивно і перебільшено. Хай буде так. Я люблю те, що важко словом передати… Дивовижна річ – зустрічати світанок разом з тобою… Ти завжди мовчиш… і від цього стає надзвичайно просто і легко… Легко дихати тобою… твоїми літніми запахами…першими кавунами і динями, стиглими помідорами. А потім звикаєш і перестаєш помічати ці запахи. Але як тільки я знову тут – запахи оживають і навівають спогади… Спогади – це те, ради чого варто жити. Хоча іноді хочеться забути… Все минає… але у душі назавжди залишаться тьмяне світло твоїх ліхтарів, спішна хода до школи, подруга поряд, знервоване тремтіння рук і пітні долоні… З роками стирається пам'ять про це, але як тільки зацвітуть троянди на грядках, так відразу і оживає спомин про ті дні…. Дні дитинства, як і запах чорнобривців, шкільних каштанів і горіхів, які ми трусили, а ще шовковиця, яка з роками перестала бути актуальною….бо ми стали надзвичайно дорослими, щоб її рвати… Довго буде пам’ятатись кожне 1 і 9 травня, 24 серпня і ще купа визначних подій – проторена дорога на стадіон, цікаві і «цікаві» концерти, нагородження за заслуги… А потім обов’язково «казка», атракціони і найсмачніше у світі морозиво… А ще парк… Ми любили там сидіти… А ще ми бігали навколо пам’ятника… Який сором…

Твої недостиглі ранні абрикоси були найдорожчі. Ти завжди згадуєшся мені, коли мені недобре і накочуються сльози. Хочеться повернутись назад, до тебе. Туди, де навіть сльози не такі гіркі, і причиною ставали лише розбиті коліна… і стіна з «шубою». Жаль, але її таки зашпаклювали… Хочеться тих сліз… сліз від програшу в «козаків-розбійників». Безкінечні ігри на скакалці, схованки і ще безліч ігор, назви яких стерлись з пам’яті… а доля розвела її гравців… і бачимось ми лише в контакті… іронія долі… і чим більше минає років, тим більша безодня стає між нами…

Ти – мої теплі спогади і ніжні переживання першого кохання. Ти зі мною крізь роки і відстань… Ти бачиш інших дітей, ти вже звикаєш до них і забуваєш нас. Хоча ми теж не такі вже рідні. Приїжджаємо раз у місяці, іноді і рідше. Твої вулички змінюються, ти оживаєш, квітнеш… А ми дорослішаємо і забуваємо тебе… Ні. Це неправда, ми не забуваємо. Я не забула. Просто десь у підсвідомості ще тремтить спогад про тебе. І вночі бачу уроки і вчителів, і знову повертаюсь у той час, час безтурботного дитинства і гойдалок, «нульовок» по середам і прибирання у четвер. Свята кожного місяця і пахучі булочки, компот і музика надворі під час великих перерв… А ще посиденьки до ночі на лавці у колі друзів… Дискотека, о 12 повернення, шуршання у коридорі в темряві, щоб не розбудити батьків, хоча вони ніколи не могли заснули без нас… Кишенькові гроші, які треба було зібрати на подарунки. Смішні подарунки на ці гроші…

А ще було багато чого. Перші парти, невинне списування, стояння біля дошки з безнадійно гірким виглядом… Були і олімпіади, подарунки, нагороди, медалі, але ці папірці лежать у папці разом з медалями на добру і світлу згадку… або як кажуть, «щоб було що дітям показати»… Але краще розказати про варення на задній парті…

На твоїх вуличках згадується все. Достоту. Як було…

Я просто хочу повернутись до тебе. І ще раз згадати все… ніби не було цих років без тебе… і не буде ще стільки ж… Я знаю точно, що я можу сюди повернутись завжди, навіть коли біль і розпач скують душу… коли серце буде тріпотіти від кохання… Ти залишишся незмінною… моя рідна Баштанка… повік…