|
-2-
Пройшло вже п’ять
років з того часу, як Василь Миколайович відсвяткував свій вступ до купецької
гільдії великою гостиною. З Глафірою прожили вони чотири роки. І все би було
чудово, тільки ось діток їм Господь не давав. Дуже вже тужили вони через це. Особливо
Глафіра брала то до серця. Було рукодільничає: чи-то плете, чи-то вишиває, та
раптом задумається, аж сльози на очі навертаються, челядь любила її, дуже добра
пані була, Ганка, тут як тут, розраджує її: «Матінко, та які то ще ваші роки? Я
он у сорок від свого французика Петрика народила. Погляньте, який шиби-голова
росте.»- Показувала на хлопчика чорнявенького, як повар Мішель і опецькуватого,
як мати, який завжди крутився біля доброї пані, що кожного дня його балувала:
то цукерок який йому дасть, то іграшку якусь подарує, похресник бо.
От і зараз сидить
Глафіра і робота їй на розум не йде.
- Матінко, Глафіро
Арсенівно, знову ви журитеся? Ось що я вам пораджу: вам би на прощу сходити. А
ще краще у Київську Лавру. Там, єй же бо, свята земля!
- Ганно, та що ти
таке говориш? Твій Київ аж на кінці землі.
- Ох, ох, на кінці!-
Зітхнула Ганка. – Сама б туди полетіла!
- Отак і мій Василь Миколайович
зітхає, коли про Малоросію свою згадає. Не дарма ж говорять, що де народився,
туди і душа тягнеться! А ще ж малесеньким його від матері рідної забрали та
козачком на Кубань служити відправили. Ой, намучився ж він, бідаченько, за своє
життя! Коби не дар його до куховарства, через який покійний князь, царство йому
небесне, й викупив мого Василечка з Кубані, то пропадав би він і досі в неволі.
Ой, і сплакалася ж я, коли він мені про своє життя-буття розповідав. А чи не
пора, голубонько, чаю попити?- Тим же тоном нагадала Глафіра Арсенівна.
- Я миттю принесу самовар. - Ганка поспішила на кухню
розпорядитися накривати на стіл, а Глафіра Арсенівна знову задумалася: «Може і
справді на прощу піти та тільки в Ярославль. Храми там у нас славні і дорога не
така далека. Он дядечко на батьківщину частенько навідується. З ним і поїду.
Тільки з Василечком пораджуся.»
Літом того ж року, якраз перед Святою Трійцею, поїхала
Глафіра Арсенівна разом з купцем Єлисеєвим на свою батьківщину в Ярославську губернію.
Там довго молилася в соборах і церквах. Приїхала додому через місяць уся аж
світилася надією, а через пів року справдилося її очікування. Поки чекала вона
народження дитини, то Василь Миколайович порошинки з неї здував. Хоча, ніде
правди діти, і раніше він души в ній не чув. У
жовтні вродила вона хлопчика, назвали Арсенієм, як її батька. Волів би Василь
Миколайович назвати дитину іменем свого батька, та не пам’ятав він ні імені
матері, ні справжнього імені батька, хіба знав, що Солом’яний називався, а чи
то було прізвище, чи прізвисько, не знав. Володіним записав його князь Юсупов,
коли давав йому «вольну», бо Володимиром Миколайовичем називався той кубанський
пан.
Арсеній ріс у любові
й розкошах. Мати ходила за ним, як квочка за курчам. Хлопчик був розумний і вже
з малечку придивлявся до батькової справи. Навчали його різним наукам. Грошей
на те Василь Миколайович не шкодував, бо знав, що все окупиться сторицею. Сам
він самотужки навчився грамоті і знав, як це в житті йому допомогло. З
народженням Арсенія справи
у Василя Миколайовича пішли ще краще. А як син підріс,
то скоро розібрався в батьковому ділі й усі розрахунки взяв на себе. Нарешті і
мрія Василя Миколайовича про купівлею баржі здійснилася.
Не вчувся батько, як у сина вже і борода закучерявилася.
Арсеній парубок став принадний. Та й жених завидний. Батьки, чиї дівчата вже на
виданні були, мріяли про такого зятя. Та дуже вже сподобалася Арсенію молодша
дочка батькового товариша, такого собі купця Білова. Звалася вона Анастасія. Тендітна,
наче тростинка. Голосочок у неї, як у соловейка. На всіх вечірках просили її
гості заспівати якусь пісню. Вона як співала, то Арсенію серце завмирало. Бліде
личко, великі карі очі, кучеряве світло-русяве волосся - не дівчина - ангел.
Закохався Арсеній в неї з першого погляду. Довго не наважувався освідчитись. Та
одного разу набрався сміливості і на балу вклав їй у руку записку. В ній було
всього три слова: «Я кохаю Вас». Потім вони зустрілися. - Я хочу щоб ви
стали моєю дружиною. – Сказав Арсеній без усякої підготовки. Її бліді щічки
покрилися рум’янцем. Вона торкнулася своїми довгими тонкими пальчиками його
руки і тихо сказала: «Я вас теж кохаю, Арсенію. Я стану вашою дружиною».
З кожним днем усе частіше й частіше здоров’я
Василя Миколайовича стало підводити. Поступово батько всі справи передав сину.
Глафіра Арсенівна, ще якось трималася, а Василь Миколайович здав.
- Синку, а чи не час
тобі вже свою сім’ю заводити? Ми вже з матір’ю не молоді. Хотілось би
внуків побавити. Он у Білових дівчата які підросли. Наталія старшенька хороша
дівка, міцна. Така народить тобі славних діток.
- Мені,
тату, Анастасія подобається. Ми
вже з нею і зговорилися.
- От тобі й на! -
Вмішалася мати у розмову.- Анастасія якась хвороблива - то в неї мігрень, то
в неї умлівання. Панночка вона тендітна.
Не нашої купецької породи.
- Мамо, кохаю я Анастасію.
- Що поробиш, синку,
видно то така твоя доля. Якщо кохаєш, то й
ми любити будемо. – Зітхнула Глафіра Арсенівна. А через пару місяців вже
й весілля справили.
| 
у Вас 
0
