Вітри втікають між долонь
І душу холодом бентежать,
Моя реальність - наче сон,
У ній нема табу й обмежень.
Сумну симфонію дощів
Знов львівська осінь розливає.
Та тепло й сонячно душі,
Бо відчуваю - я жива є!
У веремії суєти
Стихають рими навіть в Музи.
Та посміхнувся мені Ти -
Сховала смуток свій у вузлик.
І безліч є на те причин:
Осінній дощ - уже не кара,
Життя по крапельці п'ючи,
Пускаю в серце світу чари.
Десь хтось когось під ліхтарем
Чекає, схоже, цілу вічність.
В мені і досі дивний щем
Від зазирання в неба вічі...
| 
у Вас 
0
