Вітри втікають між долонь І душу холодом бентежать, Моя реальність - наче сон, У ній нема табу й обмежень.
Сумну симфонію дощів Знов львівська осінь розливає. Та тепло й сонячно душі, Бо відчуваю - я жива є!
У веремії суєти Стихають рими навіть в Музи. Та посміхнувся мені Ти - Сховала смуток свій у вузлик.
І безліч є на те причин: Осінній дощ - уже не кара, Життя по крапельці п'ючи, Пускаю в серце світу чари.
Десь хтось когось під ліхтарем Чекає, схоже, цілу вічність. В мені і досі дивний щем Від зазирання в неба вічі...
|