З солодкими вітрами диких мрій Літає у блакиті голос мій. І ним я тихо промовляю, Що чудо дивне, дивне чудо відчуваю. І це не просто спалах сподівань, Що стане кращим світ й без нарікань Прошу замислитись. Тому що ми берем В 100 разів більше, ніж іншим віддаєм. І кожен думає, що кращий він, Що всі – звичайні риби, ну а я – дельфін. Але подумати ніхто не хоче, Як душу іншого ось це лоскоче. І всі хто прагне світ перемогти, Хто хоче в одну ногу з Богом йти, Не бачать, що ми всі – одна сім”я, Однаковісінькі – і ти, і я. Що Господь Бог створив нас жити, Й життю прекрасному на світі цім радіти. Та де ж тут порадієш, Ну, а сам нічого ти не вдієш. То ж схаменіться добрі люде, Хай буде світ таким, як буде. Але лиш ми його калічим, Й нічим, крім совісті не злічим. А де ж вона? Втопилась чи згоріла, Чи знову в неї та Гарячка біла? Та ні, шановні люди, ні! Треба боротись, щоб не згинути в пітьмі. Щоб кожен хто проходить мимо З ненавистю на тебе не дививсь. І невмолимо Не хотів твоєї смерті, ну а зараз Нема ні слів в людей, ні фраз. «Німі на панщину ідуть, І діточок своїх ведуть.» Так само, як воли робочі, й ми Але не знаємо чи вийдемо з пітьми.
|