Пам'ять не старіє.
Коли з’явився ти, на світ, Не було щастю меж… Горів вогнем осінній цвіт, І серце моє теж.
Ще тіло чуло втоми дух… Душа, (була ж причина), Виспівувала в лоні вух: - Я народила сина! Пройшли роки. Минувся час. Спізналися дороги… Були у тебе, усякчас, І радості, й тривоги.
Світило сонце, чи зірки, Спішив ти, обійняти Ту жінку, що у всі віки, Зоветься словом – мати.
Зазнав тяжких багато мук, І не зумів ти, сину, Пізнати дотик ніжних рук, Від рідної дитини.
Ой, сину, мій! Синочку, мій! Нещасна, та година! Чом рано так, з моїх надій, Тебе, взяла могила?!
Летять літа хмариною, Та пам'ять, не старіє, Вона мені жариною, В моєму серці, тліє…
Хоч десь, в незнані нам світи, Пішов ти мандрувати, Не знаю як, але завжди Тебе, буду чекати…
|