Там таїною ночі
повні,
А море синє, що подібне
снам,
Дрімають там, під
шелест хвилі,
Чарівні Феї, що ковзають
тут і там…
Про те, що снилось, а
чи трапилось зі мною
У такім чудовім і
далекому краю
Такою ж загадковою весною,
Я вам, як можу, нині розкажу…
Колись, можливо,
безтурботною була я
Не знала горя,
труднощів, проблем,
Здавалося, що дійсно
щастя знала
І огортаюсь щиро з кожним днем…
Там, де лиш неба
простір голубий,
Сиділа, ніби, я на
самому краю…
На скелі, розсікаючій
прибій…
Та раптом запримітила
Змію…
Долаючи вже хвилю не
одну,
На берег прагнула знеможена
вона,
Але в бурхливе море без
жалю
Її тягло у прірву й
пастку дна…
Раптова жалість огорнула
вмить,
Я руку у хвилю тихо простягла
І вперше страх
відчула лиш тоді,
Змія як міцно руку сповила…
Інстинкт стряхнути
смертоносну вниз,
Зізнаюся, я вгамувала з жахом…
І отут мені почувся ніби
свист:
- Мене не бійся ти,
невдахо!
Я стара Фея, мені сотні
літ,
Мені відомі всі твої
турботи –
За порятунок
відкриваю я секрет –
Послухай рад зміїних
ти допоки.
Ти всіх скориш
шляхетністю й добром
І твій не згасне вогник
в піднебессі,
Коли ти будеш правил
стерегтись
У вчинках, мові й
навіть безголоссі…
Тим, хто в потребі,
не скупися – відкривай
Скарбничка ж у душі твоїй
бездонна…
Тим, хто безвірний –
ти Надії додавай,
Любов’ю, Вірою
зігрієшся ти сповна.
А перш, ніж мовити, завжди,
Подумай, чи вартує мова всього.
Адже, крім того, хто
насправді ти,
Ніколи вже не скажеш
більш нічого.
Вклоняйся старості і
юність люблячи,
Від заздрості частіше
вберігайся,
І, якщо в іншому себе
не віднайти,
За це на Бога ти не
ображайся.
Помилки друзів завжди
вберігай
Від таємничих ворогів
підступних.
Про друга, ніби мати,
клопочись,
А з ворогами будь же
недоступна.
Та пам’ятай, минуле
мчиться в даль
І лиш думками знову
повернеться…
Та в ньому, ще
відлуння вічний крик
І біль, що в тілі
духом зветься.
Не бійся ти нічого й
не біжи
Від клопотів життєвих
у турботах.
Лиш дружбу й честь до
смерті збережи,
Все інше – не
приносить спокій.
Все буде – сльози, ревнощі
і гнів…
Вбереш усе ти по
життя дорозі.
За горе й зло, що заподіють
тобі,
Безневинний мстися не
в змозі.
Заповни працею
пустоти у житті,
Утіх дозвільних уникай смиренно,
А зерна миру і любові
бережи –
Поля душі ти засіваєш
не даремно.
Любов'ю гордо завжди багатій,
Тоді й до тебе слава добереться…
Адже не даром сад
буття розцвів –
Ім'я твоє ж бо Божим Даром зветься.
Сказала – й зникла тихо
в глибині…
Чи спала я, чи ні у
такі миті?..
У небуття пропала
назавжди
Тай до сьогодні сон
цей ніби сниться…
Уже, напевно,
близиться межа,
Мій вік усе коротшим
видається…
Та настановами такими
я живу
І лиш таким моє життя
вдається!
|