Сон про Змію

Там таїною ночі повні,

А море синє, що подібне снам,

Дрімають там, під шелест хвилі,

Чарівні Феї, що ковзають тут і там…

Про те, що снилось, а чи трапилось зі мною

У такім чудовім і далекому краю

Такою ж  загадковою весною,

Я вам, як можу, нині розкажу…

Колись, можливо, безтурботною була я

Не знала горя, труднощів, проблем,

Здавалося, що дійсно щастя знала

І  огортаюсь щиро з кожним днем…

Там, де лиш неба простір голубий,

Сиділа, ніби, я на самому краю…

На скелі,  розсікаючій  прибій…

Та раптом запримітила Змію…

Долаючи вже хвилю не одну,

На берег прагнула знеможена вона,

Але в бурхливе море без жалю

Її тягло у прірву й пастку  дна…

Раптова жалість огорнула вмить,

Я руку у хвилю тихо простягла

І вперше страх відчула лиш тоді,

Змія як міцно руку сповила…

Інстинкт стряхнути смертоносну вниз,

Зізнаюся,  я вгамувала з жахом…

І отут мені почувся ніби свист:

- Мене не бійся ти, невдахо!

Я стара Фея, мені сотні літ,

Мені відомі всі твої турботи –

За порятунок відкриваю я секрет –

Послухай рад зміїних ти допоки.

Ти всіх скориш шляхетністю й добром

І твій не згасне вогник в піднебессі,

Коли ти будеш правил стерегтись

У вчинках, мові й навіть безголоссі…

Тим, хто в потребі, не скупися – відкривай

Скарбничка ж у душі твоїй бездонна…

Тим, хто безвірний – ти Надії додавай,

Любов’ю, Вірою зігрієшся ти сповна.

А перш, ніж мовити, завжди,

Подумай,  чи вартує мова всього.

Адже, крім того, хто насправді ти,

Ніколи вже не скажеш більш нічого.

Вклоняйся старості і юність люблячи,

Від заздрості частіше вберігайся,

І, якщо в іншому себе не віднайти,

За це на Бога ти не ображайся.

Помилки друзів завжди вберігай

Від таємничих ворогів підступних.

Про друга, ніби мати, клопочись,

А з ворогами будь же недоступна.

Та пам’ятай, минуле мчиться в даль

І лиш думками знову повернеться…

Та в ньому, ще відлуння вічний крик

І біль, що в тілі духом зветься.

Не бійся ти нічого й не біжи

Від клопотів життєвих у турботах.

Лиш дружбу й честь до смерті збережи,

Все інше – не приносить спокій.

Все буде – сльози, ревнощі і гнів…

Вбереш усе ти по життя дорозі.

За горе й зло, що заподіють тобі,

Безневинний мстися не в змозі.

Заповни працею пустоти у житті,

Утіх  дозвільних уникай смиренно,

А зерна миру і любові бережи –

Поля душі ти засіваєш не даремно.

Любов'ю гордо завжди багатій,

Тоді й до тебе слава добереться…

Адже не даром сад буття розцвів –

Ім'я твоє ж бо  Божим Даром зветься.

Сказала – й зникла тихо в глибині…

Чи спала я, чи ні у такі миті?..

У небуття пропала назавжди

Тай до сьогодні сон цей ніби сниться…

Уже, напевно, близиться межа,

Мій вік усе коротшим видається…

Та настановами такими я живу

І лиш таким моє життя вдається!