Легенда про Андрогінів.

Як твердять стародавні міфи,

Незнаю скільки сотень літ чи дат

«Андрогіни-люди» населяли

Найцнотливіший Едему пишний Сад.

У цих  істотах  рівних  два начала

Ввінчали досконалу суть одну:

Для їх краси і Всесвіту замало, –

Затьмарять й найзвабливішу Зорю.

Найніжніші,  наче горді лані,

Що схилились граціозно до струмка,

А коли єднались голосами, –

Пісня їх чаруюче плила.

Свіжим подихом, а не в зітханні  

В піднебесся линув вільний дух,

А стук сердець, як  ритми чари.

І Богів вчаровували слух.

Гармонія вливалась в досконалість,

Владик перевершивши в сотні раз

О цим вони і розгнівили Бога…

«Їх знищити!» – гнівно пролунав наказ.

І на чистій голубій блакиті

Згустились хмари грозові. –

Богів же гнів безжальний та пекучий,

Що лезом гострим  блиснув у пітьмі.

Пронизала грізна блискавиця,

Феєрверк і спалахнув, і згас…

Меч вогняний торкнувся Андрогінів

Та у тілах безжалісно погас…

Тьмяний промінь пробивавсь крізь хмари,

Сумом вкривався весь Едемський Сад,

В  блаженстві Боги  святкували, –

Бо позбулися вже людей без вад.

Тепер усі оті слабкі створіння

І Андрогіном вже не назовеш, –

Розпалися  на різні половинки, –

А ні краси тобі, а ні чудес…

Втрачала велич їх полярна сила:

Одній частинці залишилась  "Інь", 

Інша "Ян"-ю володіти стала, –

Розділяючи жінок й чоловіків.

Нежданно якось, ніби ненароком,

Жінка так ніжно чоловіка обняла,

Що грянув грім, земля здригнулась –

І сила Андрогіна   ожила!

Знов  величчю краса буяє,

Досконалістю  щасливий день…

Тоді у люті невгамовні Боги

З  Едему вигнали отих людей.

І безсердечно  по  Землі, безладно

Порозкидали  світом й  за моря

Ото тому шукаємо й понині, –

Бо половинка в кожного своя…

Якась чомусь безмовна, дивна Сила

Нас п’янить й чарує, як дурман, –

Бо половинку намагаємось зустріти,

Щоб в душах знов розсіявся туман.

Щоб і свою здобути досконалість, –

Красу свою примножити в віках,

І щоб душа єдина, спільне тіло

Із  поцілунками палкими на устах.

Лише своєї прагнем половинки,

І спільну долю на  своїй землі,

Так щоб єднанню заздрили і Боги,

Упокоривши  свій нестерпний гнів.

Тому, напевно, так приречені  навіки

Блукати світом  я  і Ти…

Допоки знову не зіллємося  у парі,

Щоб силу цю чудову віднайти.

А Сила ця, що ще Коханням зветься,

Повік нехай  крокує по Землі,

На поклик  людства завжди озоветься,

Щоб  сенсу  було  більше  у житті.