Як твердять
стародавні міфи,
Незнаю
скільки сотень літ чи дат
«Андрогіни-люди»
населяли
Найцнотливіший Едему
пишний Сад.
У цих істотах рівних два
начала
Ввінчали досконалу
суть одну:
Для їх краси і Всесвіту
замало, –
Затьмарять й найзвабливішу
Зорю.
Найніжніші, наче горді лані,
Що схилились
граціозно до струмка,
А коли єднались
голосами, –
Пісня їх чаруюче
плила.
Свіжим подихом, а не в
зітханні
В піднебесся линув
вільний дух,
А стук сердець, як ритми чари.
І Богів вчаровували
слух.
Гармонія вливалась в
досконалість,
Владик перевершивши в
сотні раз
О цим вони і
розгнівили Бога…
«Їх знищити!» – гнівно
пролунав наказ.
І на чистій голубій
блакиті
Згустились хмари
грозові. –
Богів же гнів безжальний
та пекучий,
Що лезом гострим блиснув у пітьмі.
Пронизала грізна
блискавиця,
Феєрверк і спалахнув,
і згас…
Меч вогняний
торкнувся Андрогінів
Та у тілах безжалісно
погас…
Тьмяний промінь
пробивавсь крізь хмари,
Сумом вкривався весь
Едемський Сад,
В блаженстві Боги святкували, –
Бо позбулися вже людей
без вад.
Тепер усі оті слабкі створіння
І Андрогіном вже не назовеш, –
Розпалися на різні половинки, –
А ні
краси тобі, а ні чудес…
Втрачала
велич їх полярна сила:
Одній
частинці залишилась "Інь",
Інша
"Ян"-ю володіти стала, –
Розділяючи
жінок й чоловіків.
Нежданно
якось, ніби ненароком,
Жінка так
ніжно чоловіка обняла,
Що
грянув грім, земля здригнулась –
І сила Андрогіна
ожила!
Знов величчю краса буяє,
Досконалістю
щасливий день…
Тоді у
люті невгамовні Боги
З Едему вигнали отих людей.
І безсердечно по Землі, безладно
Порозкидали світом й
за моря
Ото тому
шукаємо й понині, –
Бо
половинка в кожного своя…
Якась чомусь
безмовна, дивна Сила
Нас
п’янить й чарує, як дурман, –
Бо половинку
намагаємось зустріти,
Щоб в
душах знов розсіявся туман.
Щоб і свою
здобути досконалість, –
Красу свою
примножити в віках,
І щоб
душа єдина, спільне тіло
Із поцілунками палкими на устах.
Лише
своєї прагнем половинки,
І спільну
долю на своїй землі,
Так щоб
єднанню заздрили і Боги,
Упокоривши свій нестерпний гнів.
Тому, напевно,
так приречені навіки
Блукати світом я і Ти…
Допоки
знову не зіллємося у парі,
Щоб силу
цю чудову віднайти.
А Сила
ця, що ще Коханням зветься,
Повік
нехай крокує по Землі,
На
поклик людства завжди озоветься,
Щоб сенсу було
більше
у житті.
|