Рідна мова Після поїздки до
Києва
23 березня 2002 р.
Рідна мово, живоцвітом
злеліяна.
У тобі початки зелених
бруньок,
М’ятним подихом літа обвіяна
Й зорепадом, що ліг на
листок.
Рідне слово – дзвінке,
семиструнне
Часом плаче чи стогне,
тремтить,
А буває – співає зажурено,
Коли серце від горя щемить.
Звуки мови – зворушливі,
милі,
Як росинки у квітах блищать.
Вони частка душі, самоцвіти
на хвилях,
Вони зорями в простір
летять.
Страшно, люди, як рідної мови
Хтось цурається, в терни
вдягнув.
Серце в темряві вічно не
житиме...
Чи про це ти, земляче,
забув?
Ще спитають нащадки у відчаї
Хто слова святі мови згубив,
Хто весняний садок з його
піснею
Вогнем злоби, недбальства
спалив.
Хтось додолу опустить повіки
–
Рідних слів за життя не
вживав.
Безтілесний, він душу
скалічив
І нащадків у сором убрав.
Рідна мово! Ти стільки
страждала,
Хоч і рвалась, як з клітки,
з грудей.
Ти і нині в державі без
права
І блукаєш у юрбах людей.
Чому, люди, вас темрява
водить?
Ми ж без рідного слова
сліпі.
Ти є сильний, мій рідний
народе,
Вирви мову з обіймів пітьми.
Рідна мово! Моя берегине!
Шаленію від гніву не раз,
Як бичують тебе до загину
Рвуть на кусні співучі
слова.
|