ПОСЕСТРІ
Випрубовуєм сили духу, зазираєм до віч блискавицям, розриваєм шатро прозоре, що ледь- ледь розділило нас! Я вже бачу тебе крізь зорі...впізнаю я тебе посестрице щось єднає нас ще із давен...чи життя минулого глас?
Чи стежини що ми сходили, чи те небо, що ми розписали злетом вільним на срібних крилах, загубивши своє перо? Пам"ятаєш як ти носила з Оріону росу відталу? Ми вмивались і ми ставали на одне пульсарне ядро.
Виростали мечі духовні...і тягнyлись до них ми корінням, по- юнацьки в руці прозорій їх тримали супроти хмар. Ми зривали яркі коралі із сузір"я за Божим велінням і засіяли в чорноземку щоб ізходив із них стожар.
Щоб нам було хоч трохи світло над Землею, котра у зневірі і в безвір"Ї своїм глибокім коротала вузенький шлях. Зустрічалися люди добрі- зустрічалися люди, мов звірі. Ми тримались тоді за руки, але став неминучим крах.
Бо ж земного тяжіння глупість затягнула на самеє днище, (чи літати було би вище..? чи й зовсім не торкатись гір?) Але й досі іще той вітер, що розбурхав нас - в серденьку свище... Простягаєм отерплі крила і нагострюєм голий зір...
Я вже бачу тебе крізь терни, впізнаю я тебе посестрице... щось єднає нас ще із давен- то, напевно, минулого глас! дотягаю до тебе крила і душею вібрую... це сниться...? Це нам сниться чи це насправді? Нас поглинув біжучий час...
|