Моя Русалочка

Забуте всіма море,
Ще має таємниці,
Не все ж воно прозоре,
У ньому є світлиці.
Й домівки,мов ті замки,
Й немає там фіалок,
Край світа там уламки,
Ба це є край русалок,
Світловолосих бестій,
Що манять на дно моря,
З царських вони династій,
Й не знають злого горя.
Одна з них вийшла люди,
З красою неземною,
А я складав етюди,
Щоб та була зі мною,
Щасливі були б разом,
Та ось і зла дилема,
Та під чужим наказом,
Та нам це не проблема.
Кохання-ось і чари,
Що свободять тебе лиш.
Життя своє ми склали,
Тепер ти Бога молиш.
Красива,мов та квітка,
Ти дівчина русалка,
Моя легка лелітка,
З душі упала скалка.
Я люблю твої очі,
Що на весні,мов діти,
Яскраві та дівочі,
Залишилось злетіти,
На крилах від кохання,
Поринути у небо,
Побачити світання,
Бо щастя наше себто.
Ти дівчина-русалка,
Та вже не та ти злуха,
Ось й вистрілила палка,
І від кохання вуха,
Почервоніли зранку,
Мов грона на калині,
Відкрила ти фіранку,
Побачив барви днини,
Шепнула ледве тихо:
"Краса,як на картині,
А як усе тут мило",
Й подякував пташині,
Прибігла,що є сили,

Й поцілувала ніжно, 
Заграли рідні схили,
І я поглянув втішно,
Мов закохався знову,
В русалочку чарівну,
Я розпочав розмову,
Поцілував царівну,
І запитався:"Що ж там,
На дні домівки-моря?"
Там є великий храм,
І клаптики із поля,
А ще там є дівчата,
З шикарними хвостами,
А милі оченята,
Заворожать й без тями,
Підеш за ними сміло,
Підводними мостами,
Покинеш всяке діло,
І попливеш містами,
Бо спів-то їхня зброя,
Поезія русалок,
Не знайдеш там героя,
Й пересічних рибалок!
Усе навколо стало,
І квіти,і дерева,

Повітря,що витало,
І річка кришталева.
Все слухало дівчину,
Настароживши вуха,
І бачить смеречину,
Літає в полі муха.
Дивується природі,
Не бачила такого,
І при оцій нагоді,
Барвіночка п"янкого.
Зірвати,хоч би квітку,
Й ромашички додати,
Зробити з квітів плітку,
Й зі мною в вись літати.

(Продовження буде!)